Чоловік, якого вже поховали

Розділ 21.

1. Повернення
— Ні.
— Що означає «ні»?
— Це означає «ні», Дарене. Чотири літери. Досить просте слово.
Маркус стояв посеред кабінету, схрестивши руки на грудях.
Дарен стояв перед ним у темній куртці, із посвідченням на поясі й усмішкою людини, яка вже вирішила, що суперечка закінчиться на її користь.
— Лікар дозволив мені повернутися до роботи.
— Лікар дозволив тобі поступово відновлюватися. Це не означає, що ти можеш одразу братися за небезпечні виїзди.
— Я детектив, а не кімнатна рослина.
— У кімнатної рослини більше здорового глузду.
— Я скучив за твоєю чарівністю.
Маркус підійшов до столу й поклав перед ним папку.
— Ти місяць лікувався після викрадення. У тебе були травми, струс і крововтрата. Ти не готовий повертатися на повне навантаження.
— Я готовий працювати.
— Тоді почни з документів.
Дарен глянув на папку, потім на Маркуса.
— Ти серйозно хочеш посадити мене за стіл?
— Так.
— Після всього, що сталося?
— Саме після всього, що сталося.
Дарен повільно взяв папку.
— Знаєш, іноді мені здається, що ти просто боїшся знову побачити мене в лікарні.
Маркус різко підняв очі.
— Не перетворюй це на особисту розмову.
— Ти вже зробив її особистою, коли вирішив, що можеш керувати моїм життям.
— Я відповідаю за свою команду.
— А я відповідаю за себе.
— Тоді поводься відповідно.
Дарен замовк.
На мить у його погляді з’явилося щось болюче, але він швидко сховав це за звичною усмішкою.
— Добре. Я почну з документів. Але якщо знайду там твої старі любовні листи, залишу їх на дошці оголошень.
— Вийди з мого кабінету.
— З радістю.
Дарен розвернувся й вийшов, голосно зачинивши двері.
За кілька секунд двері знову відчинилися.
— І ще! — вигукнув він. — Ти жахливий керівник!
— А ти досі не звільнений лише тому, що я надто втомився заповнювати папери!
— Зворушливо! Я знав, що ти мене цінуєш!
Двері зачинилися вдруге.
Маркус залишився стояти посеред кабінету.
Потім повільно потер обличчя долонями.
— Боже, дай мені терпіння.
— Я б попросив здорового глузду, — озвався Рік із дверей. — Але, здається, тут уже безнадійно.
Маркус кинув у нього ручку.
Рік спіймав її.
— О, чудово. Рефлекси ще працюють.
— Іди працюй.
— Уже йду.
Рік усміхнувся, але перед виходом затримався.
— Ти ж розумієш, що не зможеш вічно тримати його подалі від справ?
— Я не тримаю його подалі.
Рік мовчки подивився на папку, яку Маркус щойно віддав Дарену.
— Звичайно. Ти просто доручив йому роботу, яку можна виконувати, не встаючи зі стільця.
Маркус нічого не відповів.
— Він повернувся, Маркусе, — тихіше додав Рік. — І він хоче працювати. Дозволь йому самому вирішувати, на що він здатний.
Рік пішов.
Маркус подивився на зачинені двері.
Він знав, що друг має рацію.
І ненавидів це.

2. Нове повідомлення
О 10:26 у відділку пролунав дзвінок.
Міла саме сперечалася з Ніком через результати лабораторного аналізу, коли черговий увімкнув гучний зв’язок.
— У нас тіло на території старого готелю на Вест-стріт. Чоловік, приблизно шістдесяти років. Заявник повідомляє, що загиблий — Адриан Белл.
Рік, який проходив повз, зупинився.
— Що?
Черговий повторив:
— Адриан Белл. Колишній керівник міського управління у справах неповнолітніх. За документами, помер три місяці тому.
Маркус вийшов зі свого кабінету.
— Повторіть адресу.
Черговий назвав її.
Маркус узяв куртку.
— Ріку, зі мною. Ніку, готуй обладнання. Міло, виїжджаєш із нами.
— А я? — запитала Сара, яка саме входила до відділку.
— Ти перевіриш його історію. Усі відомості про смерть, похорон і медичні документи. Якщо Белл справді помер три місяці тому, хтось мав підтвердити його особу.
— А якщо він не Белл?
— Тоді ми з’ясуємо, хто лежить на тій підлозі.
Маркус уже прямував до виходу, коли за його спиною пролунав знайомий голос.
— Сподіваюся, ви не збираєтеся їхати без мене.
Він зупинився.
Повільно обернувся.
Дарен стояв біля рецепції, тримаючи в руках папку, яку Маркус дав йому вранці.
— Ти що тут робиш? — запитав Маркус.
— Працюю.
— Я сказав тобі залишатися у відділку.
— Ти сказав почати з документів. Я їх переглянув. Там нудно, а тут, судячи з вашого обличчя, щось цікаве.
— Ти не їдеш.
— Чудово. Тоді я поїду окремо.
— Дарене!
— Маркусе!
Вони дивилися один на одного так, ніби ось-ось почнуть сперечатися прямо посеред відділку.
Міла підняла руку.
— Я не хочу переривати цей зворушливий сімейний конфлікт, але в нас є труп, який офіційно помер три місяці тому. Особисто я хочу побачити, як це виглядає.
— Ти не допомагаєш, Міло, — процідив Маркус.
— Я й не намагаюся.
Дарен переможно всміхнувся.
— От бачиш? Навіть Міла вважає, що я маю їхати.
— Міла вважає, що їй потрібен труп для роботи. Не плутай це з підтримкою.
— Я прийму будь-яку підтримку, яку зможу отримати.
Рік тихо засміявся.
— Хай їде, Маркусе. Він усе одно не відчепиться.
Маркус подивився на Дарена, потім на Ріка.
— Якщо ти відчуєш слабкість, запаморочення або біль, одразу повідомиш мені.
— Так, мамо.
— Дарене.
— Так, детективе Вейле.
— І жодних самостійних дій.
— Звісно.
Маркус примружився.
— Ти брешеш.
— Я ще навіть нічого не зробив!
— Саме це мене й турбує.
Дарен поплескав його по плечу, проходячи повз.
— Розслабся. Я сьогодні намагатимуся не викрадатися.
— Ти нестерпний.
— Мені це вже казали.

3. Тіло в номері сімнадцять
Старий готель стояв на тихій вулиці, оточений занедбаними будинками й порожніми магазинами. Колись тут зупинялися ділові мандрівники, але тепер половина вікон була забита дошками, а вивіска над входом давно втратила кілька літер.
Поліцейська стрічка перекривала вхід.
Маркус і Рік увійшли першими. Нік залишився біля дверей, розмовляючи з техніками, а Міла піднялася сходами до другого поверху.
Дарен ішов за Маркусом.
— Я досі не розумію, чому люди продовжують використовувати старі готелі для вбивств, — тихо сказав він. — Там завжди смердить пилом, килими липкі, а душ працює тільки тоді, коли йому заманеться.
— Зосередься, — відповів Маркус.
— Я зосереджений. Просто висловлюю професійну думку про місце злочину.
— Твоя професійна думка мене не цікавить.
— А шкода. Вона часто буває корисною.
Вони зупинилися перед дверима номера сімнадцять.
Міла стояла поруч із тілом у рукавичках, уважно оглядаючи чоловіка, який лежав на спині біля ліжка.
— Прибули, — сказала вона, навіть не підводячи голови. — Я вже почала думати, що мені доведеться самій розгадувати цю загадку, а це погано впливає на мій характер.
— Ти маєш характер? — запитав Дарен.
Міла повільно повернула голову.
— Кросе.
— Міло.
— Ти повернувся.
— Як бачиш.
— Я сподівалася, що ти хоча б місяць побудеш у лікарні й навчишся мовчати.
— На жаль, лікарі не надають таких послуг.
Міла похитала головою.
— Іноді я думаю, що ви з Маркусом створені одне для одного.
Дарен поперхнувся повітрям.
Маркус різко повернувся.
— Міла.
— Що? Я говорю про роботу. Ви обоє нестерпні, вперті й не вмієте слухати лікарів.
— Я не лікар, — зауважив Дарен.
— Тому й живий.
Рік засміявся так голосно, що Нік визирнув із коридору.
— Що я пропустив?
— Нічого, — одночасно відповіли Маркус і Дарен.
Міла зітхнула.
— Чудово. Тепер я маю справу з двома однаково нестерпними чоловіками й одним трупом, який, здається, має більше здорового глузду за всіх вас.
Вона повернулася до тіла.
— А тепер, якщо закінчили сімейну терапію, дозвольте мені працювати.
Дарен підійшов ближче, але не торкався нічого.
— Що маємо?
Міла вказала на чоловіка.
— Чоловік приблизно шістдесяти років. Видимих ознак тривалої боротьби немає. На руках немає значних захисних ушкоджень. Остаточну причину смерті встановлю після розтину.
— Час смерті? — запитав Маркус.
— Попередньо — між другою та четвертою годинами ночі.
Нік увійшов до кімнати з фотоапаратом.
— Документи в кишені підтверджують ім’я Адриана Белла. Але це ще нічого не доводить.
— А відбитки? — запитав Рік.
— Порівнюємо з архівними записами.
Маркус оглянув номер. На столику стояла склянка з водою. Поруч лежав телефон, екран якого був розбитий. На ліжку — відкрита валіза, але одяг усередині був складений надто акуратно.
— Він тут зупинився? — запитав Маркус.
— За журналом готелю, номер був зарезервований на ім’я Белла три дні тому, — відповів Нік. — Але реєстраційні документи заповнені не його рукою.
— Тобто хтось використав його ім’я, — сказав Дарен.
Маркус глянув на нього.
— Або хтось хотів, щоб ми повірили, що це Белл.
Дарен кивнув.
— Якщо Белл справді помер три місяці тому, то або ми маємо справу з підробленою смертю, або цей чоловік — не Белл.
Міла зняла з тіла ковдру, якою його накрили до прибуття поліції, й уважно оглянула праву руку.
— А ось це вже цікаво.
На безіменному пальці загиблого був перстень із чорним каменем.
Той самий, який бачили на старій фотографії Адриана Белла.
Маркус нахилився ближче.
— Нік, сфотографуй.
— Уже.
Міла обережно оглянула перстень.
— Я не бачу очевидних пошкоджень. Але камінь здається дивним.
— Чим саме? — запитав Рік.
— Він надто чистий. На металі є сліди зносу, але на самому камені — майже нічого. Ні подряпин, ні дрібних тріщин. Наче його не носили роками або щойно замінили.
Дарен примружився.
— Тобто хтось міг надягнути його на труп, щоб ми подумали про Белла?
— Саме так, — відповіла Міла. — Але я не виключаю, що це просто дуже дорогий перстень.
— Чудово, — пробурмотів Дарен. — У нас або підроблений мрець, або дуже заможний мрець. Нарешті різноманітність.
Маркус не усміхнувся.