Полювання починається

3. Сліди на карті
У відділку Нік уже працював за двома моніторами, коли Маркус увірвався до кімнати.
— Маєш координати?
— Приблизно. Сигнал короткий, але я звузив район. Телефон передавав дані неподалік від старої промислової зони на півночі міста. Там кілька занедбаних медичних корпусів і колишній дослідницький центр.
— Дослідницький центр? — перепитала Сара.
Нік кивнув.
— Його закрили понад десять років тому. За документами, там проводили психологічні дослідження й реабілітаційні програми для підлітків із проблемних сімей.
Маркус повільно підійшов до екрана.
— Хто керував центром?
Нік натиснув кілька клавіш.
На моніторі з’явилося старе фото будівлі. Поряд — список керівництва.
Одне ім’я було виділене червоним.
Доктор Самуель Кейн.
— Знову він, — прошепотіла Сара.
Рік, який щойно повернувся до кімнати, насупився.
— Кейн працював у цьому центрі?
— За документами, він був головним психологічним консультантом, — відповів Нік. — Але записи про його діяльність неповні. Частина архіву зникла після закриття центру.
Маркус дивився на фотографію будівлі.
— Чому його ім’я постійно з’являється там, де зникають діти, знищуються документи й люди раптово перестають говорити?
— Можливо, тому що він був посередником, — припустила Сара. — Людиною, яка оцінювала дітей, складала звіти й вирішувала, що потрапить до офіційних документів.
— Або людиною, яка створювала ці документи так, щоб ніхто не поставив зайвих запитань, — сказав Рік.
Маркус дістав телефон і подивився на останнє повідомлення від невідомого номера.
«Ви шукаєте мертвих, детективе Вейле. А варто було б запитати живих».
Він знову згадав слова Ітана.
«Він знає, що ви почали ставити запитання. І він не залишає свідків».
— Кейн може бути не просто людиною, яка знає правду, — сказав Маркус. — Він може бути тим, хто роками вирішував, кому дозволено говорити, а кому — ні.
— Тоді чому він викрав Дарена? — запитав Рік.
Маркус довго дивився на фотографію центру.
— Тому що Дарен став моєю слабкістю.
Сара нічого не сказала. Цього разу вона не стала сперечатися з Маркусом чи намагатися пояснити йому його почуття.
Рік лише поклав руку йому на плече.
— Ми повернемо його.
Маркус кивнув.
— Збирай команду. Ми їдемо до старого центру. Нік, передай координати всім екіпажам. Але ніхто не входить усередину без мого наказу.
— А якщо там кілька входів? — запитав Нік.
— Перекрити всі.
Маркус дістав зброю й перевірив магазин.
— І ще. Знайдіть мені все, що можете, про Кейна. Родина, адреси, знайомі, фінанси. Я хочу знати, де він був останні десять років і чому ми лише зараз почали бачити його ім’я.
— А якщо він не в центрі? — запитала Сара.
Маркус подивився на неї.
— Тоді ми знайдемо його там, де він ховається.
Він рушив до виходу.
І цього разу ніхто не намагався його зупинити.
4. Людина, яка знала надто багато
У старому центрі Дарен почув звук двигунів.
Він підвів голову.
Спочатку вирішив, що йому здалося. Потім звук повторився — кілька автомобілів зупинилися неподалік, двері грюкнули, пролунали голоси.
Дарен відчув, як напруження нарешті трохи відпускає його.
— Нарешті, — прошепотів він. — Я вже почав думати, що Маркус вирішив залишити мене тут до пенсії.
Викрадач перестав смикати мотузки.
— Хто приїхав?
— Люди, які дуже хочуть поставити тобі запитання.
— Ти не повинен був їм дзвонити.
— А ти не повинен був викрадати детектива. У кожного свої помилки.
Чоловік раптом завмер, прислухаючись до звуків за дверима.
І Дарен побачив, як змінюється його обличчя.
Не страх.
Щось гірше.
Упізнавання.
— Ти боїшся його, — тихо сказав Дарен.
Викрадач не відповів.
— Не мене. Не Маркуса. Ти боїшся людини, яка наказала тобі мене викрасти.
— Замовкни.
— Він знає, що ти провалив завдання, так? Тому ти й не хочеш, щоб нас знайшли разом.
— Я сказав, замовкни!
Дарен посміхнувся, хоча кожен рух віддавався болем.
— Ось тепер ми говоримо цікаво.
Викрадач різко кинувся вперед, намагаючись підвестися. Дарен відступив і схопив металевий інструмент, який залишив біля каталки.
— Навіть не думай.
Чоловік зупинився.
За дверима пролунали три гучні удари.
— Поліція! Відійдіть від дверей!
Дарен полегшено заплющив очі.

— Знаєш, — сказав він викрадачеві, — я ніколи не думав, що так зрадію голосу Ріка.
Двері відчинилися.
Першим увійшов Маркус, за ним — Рік і двоє озброєних поліцейських.
Маркус побачив Дарена біля стіни, блідого, виснаженого, з розірваним одягом і кров’ю на боці.
На секунду він завмер.
— Дарене…
— Привіт, старий.
Маркус опинився поруч із ним за кілька кроків.
— Ти поранений.
— Ти вже казав це телефоном. Я починаю думати, що ти не слухаєш мене.
Маркус обережно підтримав його за плечі, не дозволяючи спертися на травмований бік.
— Не рухайся. Медики вже тут.
— Спочатку подивись на нього, — сказав Дарен, кивнувши на зв’язаного чоловіка. — Він знає про Кейна. І, здається, боїться його більше, ніж нас.
Рік передав викрадача поліцейським.
— Ми розберемося.
Дарен схопив Маркуса за рукав, коли той хотів відвернутися.
— Ні. Послухай. Це важливо. Кейн не просто має стосунок до старих справ. Він знає щось про тебе. Про твою сім’ю. Він хоче, щоб ти щось згадав.
Маркус дивився на нього мовчки.
— Я не знаю, що саме, — продовжив Дарен. — Але він не випадково вибрав мене. Він знав, що ти приїдеш. Знав, що кинешся мене шукати. Усе це було розраховано.
— Зараз тобі потрібно до лікарні.
— А тобі потрібно знайти Кейна.
— Дарене…
— Маркусе, — перебив він, цього разу без усмішки. — Я не хочу, щоб він зробив із тобою те саме, що зробив з Ітаном. Він знає, як перетворювати чужий біль на зброю. І якщо ми не знайдемо його першими, він продовжить.
Маркус опустив погляд на руку Дарена, яка досі тримала його за рукав.
Потім накрив її своєю долонею.
— Я знайду його.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Дарен повільно відпустив його.
Медики вже готували ноші. Рік допоміг Дарену підвестися, а Маркус залишався поруч, доки його не поклали на каталку.
— Ти знаєш, що найгірше? — пробурмотів Дарен, коли його повезли до виходу.
— Навіть не хочу здогадуватися.
— Я щойно втік із викрадення, зв’язав злочинця, знайшов телефон і врятував тобі розслідування. А в результаті знову їду до лікарні.
Маркус нарешті ледь помітно посміхнувся.
— Наступного разу спробуй просто не потрапляти в полон.
— Наступного разу спробуй знайти мене раніше.
Їхні погляди зустрілися.
На мить усі жарти зникли.
— Я радий, що ти живий, — тихо сказав Маркус.
Дарен здивовано завмер. Здавалося, він хотів відповісти звичним саркастичним зауваженням, але не зміг.
— Я теж, — нарешті промовив він. — Бо ти був би жахливим керівником без мене.
Маркус опустив голову, приховуючи усмішку.
— Нестерпний ти чоловік, Крос.
— Знаю.
Двері швидкої зачинилися.
Цього разу Маркус не відводив погляду від машини, доки вона не рушила.
А потім повернувся до старого центру.
Усмішка зникла.
— Рік, — сказав він, — я хочу допитати нашого гостя. Негайно.
— А Дарен?
— Він у руках медиків. З ним усе буде добре.
Маркус вимовив це так, ніби намагався переконати самого себе.
Потім поглянув на темний коридор, що вів углиб будівлі.
— А тепер ми знайдемо людину, яка все це влаштувала.
Він ще не знав, що в глибині старого центру, за замкненими дверима колишнього кабінету, на нього вже чекала відповідь.
На столі лежала папка з написом:
«МАРКУС ВЕЙЛ. СПОСТЕРЕЖЕННЯ. ПЕРІОД: 2008–2016».
А під нею — фотографія його дружини з донькою.
На звороті хтось написав від руки:
«Він досі не знає, чому вони померли».