Людина за лаштунками

03:46. Кімната спостереження
Маркус вийшов із кімнати для допитів і зачинив за собою двері.
Рік уже чекав на нього біля моніторів. Поруч стояла Сара, тримаючи в руках кілька роздруківок.
— Ми все чули, — сказав Рік. — Я попросив Ніка перевірити старі шкільні архіви та списки працівників. Якщо в документах є згадка про людину з таким описом, він її знайде.
— А я переглянула свідчення колишніх учнів, — додала Сара. — Ітан не єдиний, хто згадував про зникнення дітей. У кількох справах є дивні прогалини. Дітей тимчасово забирали зі школи через нібито проблеми вдома, але офіційних записів про соціальні служби немає.
— Скільки справ? — запитав Маркус.
— Поки що шість. Можливо, більше.
Рік насупився.
— Якщо Ітан говорить правду, хтось роками використовував школу, щоб приховувати те, що відбувалося з дітьми.
— Або школа була лише частиною цього, — відповів Маркус.
Сара уважно подивилася на нього.
— Ти добре тримаєшся?
— Не починай.
— Я ще нічого не сказала.
— Твій погляд уже сказав усе.
— Тоді, можливо, варто нарешті його послухати.
Маркус кинув на неї холодний погляд.
— Я не маю часу на психологічні ігри.
— Це не гра. Коли Ітан згадав твою сім’ю, ти ледь не втратив контроль над допитом.
— Але не втратив.
— Бо навчився ховати реакцію. Це не означає, що вона зникла.
Рік перевів погляд з одного на іншого й вирішив, що зараз найкраще буде промовчати.
Маркус відвернувся до вікна.
— Моя сім’я не має стосунку до цієї справи.
— Можливо, — тихо сказала Сара. — Але страх, який ти відчуваєш за Дарена, має стосунок до тебе.
Маркус різко повернув голову.
— Не вплутуй його.
— Я не вплутую. Я бачу, як ти дивишся на нього. Коли його забрали в швидку, ти поводився так, ніби знову втратив когось близького.
— Він мій детектив.
— Твій напарник?
Маркус не відповів.
Сара трохи помовчала.
— Ти можеш називати це як завгодно. Але не переконуй себе, що тобі байдуже.
Він хотів відповісти, однак у цей момент задзвонив телефон Ріка.
— Нік? — Рік увімкнув гучний зв’язок. — Що знайшов?
Голос криміналіста пролунав крізь динамік:
— Я перевірив наказ про знищення медичних записів Ітана Роу. Підпис у документі належить не директорці Слоун і не Гарольду Мерсеру.
— Тоді кому? — запитав Маркус.
— Колишньому керівнику міського управління у справах неповнолітніх. Його звали Адриан Белл. Він мав повноваження затверджувати переміщення дітей, закриття справ і передачу архівів.
Рік повільно випростався.
— Колишньому керівнику? Він досі живий?
— Так. Після виходу на пенсію він працював консультантом у кількох благодійних організаціях. Але є дещо цікавіше.
Маркус підійшов ближче до телефону.
— Кажи.
— Белл залишив посаду через рік після зникнення матері Ітана. Офіційна причина — стан здоров’я. Проте в його кадровій справі є згадка про нещасний випадок, після якого він почав кульгати на ліву ногу.
У кімнаті запала тиша.
Рік повільно подивився на Маркуса.
— Темне пальто, сивина на скронях, кульгавість…
— Перстень із чорним каменем, — додав Маркус. — Імовірно, це він.
Нік продовжив:
— Я знайшов стару фотографію з благодійного вечора. Белл носив перстень із чорним каменем. Але є проблема.
— Яка? — запитав Маркус.
— Адриан Белл помер три місяці тому.
Маркус завмер.
— Причина?
— Офіційно — серцевий напад. Похорон відбувся тихо, без розголосу. Але його особистий архів передали юридичній фірмі, яка представляє кілька великих благодійних фондів.
— Назва фірми?
Нік назвав її.
Маркус упізнав назву. Він уже бачив її в документах, пов’язаних зі старими шкільними програмами.
— Рік, — сказав він, — перевір, хто фінансував ці фонди. Усі рахунки, усі пов’язані організації. Я хочу знати кожне ім’я.
— Займуся.
— І нікому не повідомляй, що ми знайшли Белла.
— Навіть начальству?
— Особливо начальству, доки ми не зрозуміємо, хто ще міг бути в цьому замішаний.
Рік кивнув і відійшов до свого столу.
Маркус залишився біля моніторів, дивлячись на стару фотографію, яку Нік надіслав на телефон.
На ній Адриан Белл стояв поруч із групою людей у дорогих костюмах. Він усміхався в камеру, тримаючи келих у правій руці.
А на його пальці виблискував чорний перстень.
Маркус збільшив зображення.

Позаду Белла стояв ще один чоловік. Його обличчя було частково закрите чиїмось плечем, але Маркус міг розрізнити темне волосся й знайомий профіль.
Він знав це обличчя.
Не міг одразу пригадати звідки, але знав.
— Ніку, — промовив він у телефон. — Збільш задній план. Чоловік ліворуч від Белла. Хто це?
Кілька секунд минули в тиші.
Потім Нік відповів:
— Маркусе… я не впевнений. Але я бачив його в іншому документі. У старій справі про знищення доказів.
— Яке ім’я?
Нік знову замовк.
— Доктор Самуель Кейн.
Сара повільно підняла голову.
— Кейн? Колишній консультант шкільної психологічної служби?
— Ти його знаєш? — запитав Маркус.
— Лише за архівами. Його ім’я з’являлося в кількох закритих справах про дітей, які пережили насильство. Він нібито допомагав проводити оцінювання, але після скарг батьків раптово залишив роботу.
— Де він зараз?
— Не знаю.
Маркус подивився на фотографію ще раз.
Ітан убивав людей, яких вважав винними. Адриан Белл допоміг знищити записи. А доктор Кейн міг бути людиною, яка знала, що насправді відбувалося з дітьми.
Три імені.
Три ланки одного ланцюга.
Але Маркус відчував, що головна ланка досі залишалася прихованою.
Його телефон завібрував.
Невідомий номер.
Одне повідомлення.
«Ви шукаєте мертвих, детективе Вейле. А варто було б запитати живих. Почніть із того, кого ви щойно відправили до лікарні».
Маркус перечитав повідомлення двічі.
Кров у жилах похолола.
Дарен.
Він негайно набрав номер лікарні, який йому залишили медики.
— Мені потрібна інформація про пацієнта Дарена Кроса. Його щойно доставили після нападу…
Він замовк, слухаючи відповідь.
Обличчя Маркуса стало кам’яним.
— Що означає, його ще не зареєстрували?
Рік різко обернувся.
— Що сталося?
Маркус повільно опустив телефон.
— Швидка мала доставити Дарена до лікарні десять хвилин тому.
— І?
Маркус подивився на повідомлення.
— Його там немає.
У ту саму мить на телефон прийшло ще одне повідомлення.
Цього разу — фотографія.
Дарен лежав на лікарняній каталці. Очі заплющені, на руці — крапельниця. За його спиною стояв чоловік у темній формі медика.
Обличчя чоловіка було приховане маскою.
А під фотографією було лише одне речення:
«Ітан був лише початком. Тепер ваша черга втратити когось».
Маркус стиснув телефон так сильно, що побіліли пальці.
— Рік, піднімай усіх. Перевірте маршрут швидкої, усі лікарні й камери на дорогах. Нік хай відстежить, звідки надійшли повідомлення.
— А ти куди?
Маркус уже прямував до виходу.
— Знайду Дарена.
Він зупинився біля дверей і озирнувся на Сару.
— І якщо хтось запитає, куди я поїхав, — сказав він, — ти нічого не знаєш.
— Маркусе, не роби цього сам.
— Я не збираюся просити дозволу.
— Ти навіть не знаєш, куди їдеш!
Він подивився на неї. У його очах більше не було холодного детектива, який щойно допитував убивцю.
Там був чоловік, який уже одного разу втратив усе.
— Я не втрачу його, Саро.
І зник за дверима.
А далеко від відділку, у темному приміщенні без вікон, Дарен повільно розплющив очі.
Над ним схилився незнайомий чоловік у медичній масці.
— Нарешті прокинувся, детективе Крос, — сказав він. — Нам із вами потрібно дещо обговорити.
Дарен спробував поворухнутися, але зрозумів, що його руки прив’язані до каталки.
Він ковтнув повітря й змусив себе всміхнутися.
— Якщо це побачення, то мушу сказати… у вас жахливий смак на місця.
Чоловік тихо засміявся.
— Такий самий язик, як у вашого напарника.
Дарен перестав усміхатися.
— Ви знаєте Маркуса?
Незнайомець нахилився ближче.
— Я знаю про нього набагато більше, ніж він сам.
Він зняв рукавичку й поклав на каталку біля Дарена маленьку білу троянду.
До стебла був прикріплений чорний бант.
— І саме тому, — прошепотів чоловік, — ви допоможете мені змусити його згадати те, що він так старанно намагається забути.
Дарен дивився на троянду, відчуваючи, як страх повільно пробирається крізь виснаження.
Бо тепер він розумів: цей чоловік прийшов не заради Ітана.
Він прийшов за Маркусом.
І Дарен був лише способом до нього дістатися.