Людина за лаштунками

Розділ 18.

Сирена швидкої розрізала нічну тишу.
Дарена обережно поклали на ноші. Він був блідий, на скроні темніла засохла кров, а пальці тремтіли від холоду й виснаження. Коли медик затягував ремені, Дарен скривився.
— Якщо ви збираєтеся прив’язати мене до ліжка, — пробурмотів він, — то хоча б попередьте. У мене й так сьогодні був невдалий вечір із мотузками.
Медик кинув на нього втомлений погляд.
— Ще одне слово — і я попрошу лікаря заборонити вам розмовляти.
— О, чудово. Нарешті хтось у цій команді знайшов спосіб змусити мене замовкнути.
Рік тихо хмикнув, але Маркус не посміхнувся.
Він стояв поруч із ношами, дивлячись на Дарена так, ніби боявся відвести погляд хоча б на секунду. Щойно він заплющував очі, перед ним знову поставала картина власного будинку: кров на підлозі, розбита фотографія дружини й доньки, куртка Дарена серед безладу.
І знову те саме відчуття.
Запізнився.
Не встиг.
Втратив.
— Маркусе, — покликав Дарен.
Детектив повільно підняв очі.
— Що?
— Не дивись на мене так.
— Як саме?
— Наче вже вибираєш мені надгробок.
Рік відвернувся, приховуючи посмішку.
Маркус нахилився до нош.
— Ти ще не настільки нестерпний, щоб я дозволив тобі померти. У мене просто не вистачить терпіння слухати твої жарти на похороні.
— Отже, ти визнаєш, що сумуватимеш за мною.
— Я визнаю, що твоя відсутність звільнить мені місце для нормального напарника.
— Брехня, — тихо сказав Дарен.
У його голосі більше не було звичної насмішки.
Маркус завмер.
Дарен дивився на нього уважно, попри втому й біль.
— Ти злякався, — додав він.
— Тебе зараз відвезуть до лікарні.
— Це не відповідь.
— Дарене…
— Я живий, Маркусе.
Ці слова прозвучали просто. Без жарту, без сарказму.
Маркус стиснув щелепу.
— Знаю.
— Тоді перестань поводитися так, ніби я вже зник.
На мить між ними запала тиша.
Маркус хотів сказати щось різке. Наказати Дарену більше ніколи не ризикувати собою. Пояснити, що він не мав права самотужки лізти в пастку Ітана. Сказати, що його безрозсудність мало не довела всіх до божевілля.
Натомість він лише поклав долоню на край нош.
— Їдь до лікарні. Дозволь лікарям оглянути тебе. І цього разу не намагайся втекти через вентиляцію.
— Нічого не обіцяю.
— Дарене.
— Добре. Не втечу через вентиляцію. Можливо, через вікно.
— Я особисто приставлю до твоєї палати охорону.
— Знаєш, твоя турбота стає дедалі менш схожою на професійну.
Маркус різко випростався.
— Їдь уже.
Двері швидкої зачинилися.
Коли машина рушила, Дарен устиг підняти руку й показати йому великий палець.
Маркус дивився вслід, поки червоні вогні не зникли за поворотом.
— Ти поїдеш до нього? — запитав Рік.
— Після допиту.
— Звісно. Бо немає нічого важливішого за допит серійного вбивці о третій ночі.
— Є. Але спочатку я хочу почути, що саме він приховує.
Рік перестав усміхатися.
— Ти думаєш, Ітан казав правду про людину, яка допомогла йому зникнути?
Маркус поглянув на темну дорогу.
— Я думаю, що Ітан надто довго вірив, ніби його страждання дають йому право вирішувати, хто заслуговує жити. Але людина, яка стерла його минуле, могла мати зовсім інші мотиви.
— Наприклад?
— Гроші. Репутація. Страх. Або щось значно гірше.
Маркус дістав телефон і набрав номер чергового.
— Підготуйте кімнату для допиту. Я хочу бачити Ітана Роу негайно.
Він відключився.
— Поїхали, — сказав він.
І вперше за весь вечір у його голосі не залишилося нічого, крім холодної рішучості.

Відділок. 03:17
Ітан Роу сидів за металевим столом у кімнаті для допитів.
На ньому вже не було закривавленого одягу, лише стандартний одяг затриманого. Його руки лежали на столі, пальці були зчеплені, а погляд спокійно стежив за годинником на стіні.
Він не виглядав людиною, яка щойно втратила свободу.
Він виглядав людиною, яка чекала на когось.
Коли двері відчинилися, Ітан підняв голову.
Маркус увійшов, поклав папку на стіл і сів навпроти.
— Довго чекали? — запитав він.
— Не дуже.
— Сподіваюся, ви не нудьгували.
— Я вмію знаходити собі заняття.
— Так, я помітив. Зокрема, ви вмієте викрадати людей, катувати їх і залишати на місцях убивств білі троянди.
Ітан ледь усміхнувся.
— Ви забули бант.
Маркус відкрив папку.
— Ні. Я просто не вважаю ваші маленькі театральні вистави мистецтвом.
— А я вважаю, що люди завжди помічають те, що хочуть помітити. Ви бачили бант, троянди, кров. Але не бачили того, що вони означали.
— Я бачив чотирьох убитих людей.
— Чотирьох людей, які могли врятувати мене.
— І тому ви вирішили, що маєте право забрати в них життя?
Ітан нахилив голову.
— Ви коли-небудь благали когось про допомогу, детективе?
Маркус не відповів.
— Я благав, — продовжив Ітан. — Щодня. Моя мати била мене, замикала в кімнаті, залишала без їжі. Я приходив до школи з синцями. Учителі їх бачили. Медсестра їх бачила. Психолог знав, що відбувається. А директорка чудово розуміла, чому я постійно пропускаю уроки.
Він замовк, дивлячись на власні руки.
— Але знаєте, що вони робили? Вони питали, чи все гаразд. Я казав, що ні. А вони радили мені бути слухнянішим.
— Це не виправдовує вбивств.
— Я не прошу виправдання.
— Тоді чого ви хочете?
Ітан підвів очі.
— Щоб ви зрозуміли: вони не були випадковими жертвами.
— Я це зрозумів. Ви обирали людей, яких вважали винними. А потім убивали їх, щоб змусити себе повірити, ніби нарешті відновили справедливість.
— Ви помиляєтеся.
— Справді?
— Я хотів, щоб вони відчули хоча б частину того, що відчував я. Щоб хоча б перед смертю вони зрозуміли, як це — благати й знати, що тебе ніхто не врятує.
Маркус повільно закрив папку.
— Ви знаєте, що відрізняє вас від людей, які колись скривдили вас?
Ітан мовчав.
— Колись ви були дитиною, яка не мала влади захистити себе. Тепер ви дорослий чоловік, який має владу вбивати. І ви свідомо обрали це.
На обличчі Ітана щось змінилося. Усмішка зникла.
— Ви говорите так, ніби світ завжди давав вам вибір.
Маркус завмер.
Ітан помітив це.
— Ось воно, — тихо промовив він. — Я чув про вас, детективе Вейле. Про вашу дружину. Про доньку.
Повітря в кімнаті наче стало холоднішим.
Маркус не ворухнувся, але його пальці міцніше стиснули ручку.
— Не смійте їх згадувати.
— Ви знаєте, що відчуває людина, яка повертається додому й знаходить там лише смерть. Ви знаєте, що таке прокидатися вночі, думаючи, що могли щось змінити. Що могли прийти раніше. Сказати інші слова. Зробити інший вибір.
— Ще одне слово, — тихо сказав Маркус, — і ви пошкодуєте.
— Чому? Тому що я торкнувся вашої рани?
Маркус підвівся так різко, що стілець відсунувся назад із гучним скреготом.
За склом спостереження хтось заворушився, але детектив не звернув уваги.
Він нахилився над столом.
— Ви не знаєте нічого про мою сім’ю. І не смійте порівнювати своє рішення вбивати з тим, що зі мною сталося.
Ітан дивився на нього без страху.
— А ви не знаєте, хто зробив так, щоб моя мати зникла.
Маркус завмер.
Кілька секунд він мовчки дивився на затриманого, а потім повільно сів назад.
— Ось тепер ми починаємо розмову, — промовив він. — Хто допоміг вашій матері зникнути?
Ітан провів язиком по пересохлих губах.
— Я не знаю його справжнього імені.
— Але ви його бачили?
— Так.
— Коли?
— Мені було чотирнадцять. Одного вечора він прийшов до нашого дому. Мати наказала мені сидіти у своїй кімнаті. Я почув, як вони сваряться. Вона кричала, що не збирається нікуди їхати. Він сказав, що іншого виходу немає.
— Ви впізнали його голос?
— Ні. Але я бачив його через прочинені двері.
— Опишіть його.
Ітан заплющив очі, ніби повертався до спогаду, якого намагався позбутися роками.
— Високий. Темне пальто. Сиве волосся на скронях.