Полювання на мисливця

Розділ 17.

Стара будівля стояла посеред промислової зони, де давно перестали працювати заводи, а дороги заросли бур’янами. Колись тут зберігали шкільні архіви й медичні картки. Тепер вікна були забиті дошками, стіни вкривали тріщини, а єдиним світлом усередині були кілька ламп, під’єднаних до тимчасової електромережі.
Саме тут, за припущенням Маркуса, ховався Ітан Роу.
Службовий автомобіль зупинився за квартал від будівлі.
Маркус першим відчинив дверцята. Він майже не говорив відтоді, як знайшов кров у власному будинку. Його обличчя здавалося спокійним, але Рік знав його надто добре, щоб повірити в цю тишу.
Маркус не був спокійним.
Він тримався на самій лише рішучості.
— Перш ніж зайдемо, ще раз перевіримо план, — сказав Рік. — Нік із двома офіцерами обходить західний бік. Я перевіряю північний вихід. Маркусе, ти йдеш із Сарою через головний вхід.
— Ні.
Рік повільно повернувся до нього.
— Я навіть не встиг договорити.
— Я почув достатньо. Сара залишається зовні з групою підтримки.
— Я можу бути корисною всередині, — заперечила вона. — Якщо Ітан почне говорити, я зможу…
— Він озброєний, непередбачуваний і, ймовірно, тримає Дарена в заручниках. Я не ризикуватиму ще одним життям.
— А своїм ризикувати можна? — різко запитала Сара.
Маркус зустрів її погляд.
— Це не обговорюється.
— Звісно. Ти ж у нас завжди правий.
— Саро…
— Не хвилюйся. Я залишуся зовні. Але якщо Дарен буде поранений, я хочу бути першою, хто надасть йому допомогу.
Маркус кивнув.
— Домовилися.
Рік перевірив зброю й подивився на напарника.
— Є ще одна річ, яку ти маєш зрозуміти.
— Яку?
— Ітан хоче, щоб ти втратив контроль. Він розраховує, що ти кинешся до Дарена, не думаючи про власну безпеку.
— Я не збираюся втрачати контроль.
— Маркусе, я знаю тебе двадцять років. Ти вже втратив його, коли побачив ту кров у будинку.
Маркус нічого не відповів.
— Я не звинувачую тебе, — продовжив Рік. — Але Дарен залишив нам підказку не для того, щоб ти кинувся під кулі. Він хоче, щоб ми знайшли його живим. Тож зробімо саме це.
Маркус опустив погляд на записку, яку тримав у кишені.
«Старий корпус. Підвал. Там, де все почалося».
— Ми знайдемо його, — сказав він.
— Так. Але разом.
Маркус кивнув.
І команда рушила до будівлі.

Дарен сидів на металевому стільці, зв’язаними руками впираючись у спинку.
Після викрадення він устиг оглянути приміщення. Підземний архів мав два виходи: головні сходи й вузький службовий прохід, який вів до старого технічного тунелю.
Двері тунелю були зачинені, але замок виглядав старим.
Дарен сподівався, що зможе ним скористатися.
Якщо, звісно, Ітан не вирішить убити його раніше.
— Ти мовчиш, — зауважив Ітан, розкладаючи документи на столі. — Я думав, ти ставитимеш більше запитань.
— Я намагаюся зрозуміти, як людина може витратити двадцять три роки на помсту й досі вважати себе жертвою.
Ітан завмер.
Дарен помітив це й продовжив:
— Ти вбив людей, які знущалися з тебе або не допомогли. Але тепер убиваєш усіх, хто може наблизитися до правди. Чим ти відрізняєшся від тих, кого ненавидиш?
Ітан повільно повернувся.
— Ти нічого не знаєш про мене.
— Знаю, що ти боїшся.
— Чого саме?
— Що одного дня хтось подивиться на тебе й побачить не чудовисько, яке ти з себе зробив, а наляканого хлопчика, котрий так і не зміг вирости.
Обличчя Ітана змінилося.
Він підійшов до Дарена й схопив його за комір.
— Повтори.
Дарен дивився йому прямо в очі.
— Ти досі той самий хлопчик. Тільки тепер у тебе є ніж і список людей, яких можна звинуватити у власному житті.
Ітан різко відштовхнув його. Стілець ударився об стіну.
— Ти думаєш, що розумний?
— Ні. Я думаю, що ти передбачуваний.
Ітан дістав ніж.
Дарен відчув, як серце вдарилося об ребра, але змусив себе не відводити погляду.
— Ось воно, — тихо сказав він. — Ти не можеш відповісти словами, тому знову хапаєшся за зброю.
Ітан приставив ніж до його підборіддя.
— Я можу закінчити це просто зараз.
— Тоді зроби це.
Кілька секунд Ітан не рухався.
— Ти хочеш померти?
— Ні. Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів: ти не контролюєш мене.
Дарен повільно нахилив голову, і лезо подряпало шкіру.
— Ти викрав мене, привіз сюди, зв’язав. Але все одно боїшся, що я скажу щось, чого ти не зможеш витримати.
Ітан ударив його.
Дарен відчув різкий біль у щоці, але майже відразу знову посміхнувся.
— Дякую.
Ітан насупився.
— За що?
— За підтвердження.
Наступної миті Ітан схопив його за горло.
— Я можу змусити тебе замовкнути назавжди!
Дарен ледве дихав, але встиг прошепотіти:
— Тоді чому досі не зробив цього?
Ітан відпустив його так різко, що Дарен закашлявся.
— Ти помреш, Кросе. Просто не зараз.
— Бо тобі потрібен Маркус.
Ітан мовчав.
Дарен зрозумів, що влучив у ціль.
— Ти не хочеш просто вбити мене. Ти хочеш, щоб Маркус побачив це. Хочеш, щоб він відчув себе так само безпорадно, як ти колись. Тобі потрібен глядач.
— Замовкни!
— Без Маркуса твоя помста нічого не варта.
Ітан схопив зі столу папку й кинув її на підлогу.
Документи розлетілися по кімнаті.
— Він прийде, — сказав Ітан. — І тоді ти побачиш, як помиляєшся.
Дарен опустив голову, приховуючи усмішку.
Саме цього я й чекаю.
Поки Ітан збирав папери, Дарен повільно розвернув зап’ястя. Ще раніше він помітив, що вузол на мотузці послабився після падіння. Він кілька разів непомітно крутив руками, розтираючи шкіру й розтягуючи петлю.
Тепер мотузка майже зісковзнула з однієї руки.
Залишалося лише дочекатися слушної миті.
Ітан знову підійшов до нього.
— Ти знаєш, чому я вибрав саме тебе?
Дарен удав, що йому важко тримати голову.
— Бо я надзвичайно чарівний?
Ітан не всміхнувся.
— Бо Маркус вважає, що може тебе врятувати. Він дивиться на тебе й бачить шанс виправити те, що не зміг виправити двадцять три роки тому.
Дарен підняв очі.
— А ти дивишся на Маркуса й бачиш людину, яку хочеш зламати.
— Саме так.
— Тоді ось що тебе здивує, Ітане.
Дарен рвучко висмикнув руку з мотузки й ударив Ітана по зап’ястю.
Ніж випав на підлогу.
Дарен кинувся вперед, намагаючись повалити його, але через поранений бік рухався повільніше, ніж хотів. Ітан ударив його плечем у груди й відкинув до стола.
Вони обоє впали.
Дарен устиг схопити ніж, проте не спрямував його на Ітана. Він відкинув зброю під шафу й спробував дістатися до дверей.
Ітан схопив його за ногу.
— Куди зібрався?!
Дарен ударив його п’ятою в плече й вирвався.
Він добіг до службового проходу, але двері не піддалися.
— Чорт!