Будинок, у якому померло минуле

Розділ 16.

Маркус сидів на пасажирському сидінні службового автомобіля, переглядаючи карту старого медичного корпусу.
За кермом був Рік. На задньому сидінні Сара перевіряла документи Елеанор Прайс, а Нік стежив за повідомленнями з оперативного каналу.
— Ми будемо там за сім хвилин, — сказав Рік.
— Якщо Елеанор ще жива, у нас мало часу.
Сара підняла очі.
— Я не можу позбутися думки, що Ітан хоче не просто вбити її. Він хоче, щоб ми знайшли докази того, що вона зробила.
— Тоді ми знайдемо їх, — відповів Маркус.
— А якщо це пастка?
— Це пастка.
Рік глянув на нього.
— Ти міг би хоча б удавати, що маєш надію.
— Я маю надію. Просто не на те, що все пройде гладко.
Вони звернули на розбиту дорогу, яка вела до старої школи.
Будівля постала перед ними чорною тінню. Частина даху обвалилася, вікна були вибиті, а стіни вкрилися тріщинами.
Маркус вийшов із машини й озирнувся.
— Ріку, перевір головний вхід. Ніку, залишайся біля автомобіля й стеж за периметром. Саро, зі мною.
Вони увійшли до будівлі.
Усередині пахло мокрим бетоном і попелом. Промінь ліхтаря вихоплював зі темряви старі шафи, розбиті стільці й уламки скла.
— Елеанор! Поліція! — крикнув Маркус.
Відповіді не було.
Вони перевірили кілька кімнат, перш ніж Сара помітила двері в кінці коридору.
— Тут.
Маркус підійшов першим.
Усередині стояв старий стіл. На ньому лежали медичні картки, фотографії та біла троянда.
Але Елеанор не було.
Маркус обійшов кімнату й зупинився біля стіни.
На ній висів аркуш паперу.
«ВИ ЗНОВУ ЗАПІЗНИЛИСЯ».
Сара повільно підійшла до столу.
— Маркусе…
Вона підняла одну з карток. На ній було ім’я Елеанор Прайс, дата й короткий запис про травми дванадцятирічного Ітана.
У графі «Подальші дії» стояв один рядок:
«Повідомлення не потребує. Родину попереджено».
— Вона знала, — прошепотіла Сара.
Маркус узяв картку.
— Так.
— Але де вона?
У цей момент у коридорі з’явився Рік.
Його обличчя було напруженим.
— Ми знайшли тіло.
Сара завмерла.
Маркус повільно повернувся до нього.
— Де?
— У підвальному приміщенні. Елеанор мертва.

Міла прибула за двадцять хвилин.
Вона оглянула тіло, не промовляючи жодного слова, а потім випросталася.
— Смерть настала кілька годин тому. Точний час визначу після розтину, але він, найімовірніше, убив її ще до того, як ми отримали повідомлення.
— Отже, він знав, що ми приїдемо, — сказав Рік.
— Він хотів, щоб ми знайшли тіло, — відповів Маркус. — Хотів продемонструвати, що завжди на крок попереду.
Нік підійшов із пакетом речових доказів.
— У нас є ще дещо. Під дверима підвального приміщення я знайшов шматок чорної тканини. На ньому сліди того самого пігменту, який ми виявили біля службового входу школи.
Маркус подивився на пакет.
— Він користується одним і тим самим матеріалом у різних місцях.
— І залишає його там, де хоче, щоб ми звернули увагу, — додала Сара.
— Або там, де вважає, що ми не зможемо його помітити, — сказав Рік.
Маркус дістав телефон.
Він збирався перевірити, чи не телефонував Дарен, коли помітив кілька пропущених повідомлень від невідомого номера.
Останнє містило фотографію.
Він відкрив її.
На екрані був його будинок.
Його вітальня.
Його диван.
А на підлозі лежала біла троянда.
Маркус відчув, як усе всередині нього стиснулося.
— Ні…
Рік підійшов ближче.
— Що сталося?
Маркус не відповів. Він уже біг до виходу.
— Маркусе! — крикнув Рік. — Зачекай!
Але Маркус не зупинився.
Він уже знав, що сталося щось жахливе.
І боявся, що цього разу запізнився назавжди.

Коли Маркус під’їхав до будинку, двері були відчинені.
Він залишив машину просто посеред під’їзної доріжки й вибіг назовні.
— Дарене!
Тиша.
Він увійшов до передпокою.
Першим, що він побачив, була кров.
Темні сліди тягнулися від дверей до вітальні. На стіні виднілися бризки, а на підлозі лежав перекинутий стілець.
Маркус завмер.
Світ навколо ніби зник.
Він знову був там.
У тому самому кошмарі, з якого намагався вибратися роками.
Відчинені двері.
Кров на підлозі.
Тиша, яка була страшнішою за будь-який крик.
— Ні… — прошепотів він.
Він зробив крок, потім ще один.
У вітальні лежала розбита рамка з фотографією його дружини й доньки. Скло розсипалося по підлозі. Поряд валялася куртка Дарена.
Маркус упав на коліна.
— Дарене?
Його голос зірвався.
Він торкнувся куртки, побачив кров на рукаві й відсмикнув руку, ніби обпікся.
Спогади накрили його миттєво.
Той самий запах металу.
Та сама порожнеча.
Той самий жахливий момент, коли він зрозумів, що не встиг урятувати найдорожчих людей у своєму житті.
Він чув власне дихання, уривчасте й важке.
— Ні, ні, ні…
Маркус підвівся й почав перевіряти кімнати.
Спальня — порожня.
Кухня — порожня.
Ванна — порожня.
Він повернувся до вітальні.
Дарена ніде не було.
А кров була всюди.
Маркус сперся рукою об стіну, але ноги підкосилися. Він повільно опустився на підлогу, дивлячись на пляму крові біля дивана.
Він не міг дихати.
Не міг думати.
У голові звучав лише один голос.
Ти знову запізнився.
Телефон завібрував.
Маркус навіть не відразу зрозумів, що це дзвінок.
На екрані висвітилося ім’я Ріка.
Він відповів, але не зміг одразу заговорити.
— Маркусе? — почувся голос напарника. — Ми знайшли зачіпку. У документах Елеанор є ім’я людини, яка підписала наказ про знищення медичних записів Ітана. Це не директорка і не Мерсер. Це…
Рік замовк.
— Маркусе, ти мене чуєш?
Маркус подивився на закривавлену підлогу.
— У мене вдома кров.
— Що?
— Кров усюди, Ріку.
Його голос був порожнім.
— Двері відчинені. Речі розкидані. Куртка Дарена на підлозі.
— Де він?
Маркус заплющив очі.
— Його немає.
На іншому кінці запала тиша.
— Ми їдемо, — нарешті сказав Рік. — Не чіпай нічого. Чуєш мене? Не торкайся більше нічого.
— Я вже все зіпсував.
— Ні. Маркусе, слухай мене. Ти нічого не зіпсував. Ми знайдемо його.
— Я обіцяв, що не дам йому померти.
— Ти не знаєш, що сталося. Ми ще нічого не знаємо.
Маркус повільно підняв голову.
На стіні біля сходів була ще одна пляма крові.
А під нею — напис, зроблений пальцем.
«ТЕПЕР ТИ ЗНАЄШ, ЯК ЦЕ — НЕ ВСТИГНУТИ».
Маркус відчув, як щось усередині нього остаточно тріснуло.
— Ріку…
— Що?
— Це він. Ітан був тут.
— Ми вже їдемо.
— Ні, ти не розумієш. Він зробив це зі мною раніше. Він знав про мою сім’ю. Він знав, де мене зламати.
Маркус опустив телефон.
— Він забрав Дарена.