Кров на порозі

Розділ 15.

Три удари.
Дарен завмер посеред вітальні, стискаючи телефон.
— Відчини, Дарене.
Голос за дверима був спокійним. Майже дружнім. Саме це лякало найбільше.
Дарен не відповів.
Його погляд ковзнув до фотографії родини Маркуса на полиці, потім до вікна, за яким темніла вулиця. Він знав, що не має зброї. Знав, що поранений. І знав, що людина за дверима прийшла не поговорити.
Телефон завібрував.
Повідомлення від Маркуса:
«Ми виїхали до медичного корпусу. Не відчиняй нікому двері. Я скоро повернуся».
Дарен ледь не засміявся від гіркої іронії.
Ти запізнюєшся, босе.
Він обережно відступив до коридору, намагаючись не шуміти. У будинку було двоє виходів: головний і двері на кухню, що вели до заднього подвір’я.
Якщо він устигне вибратися, то зможе вивести Ітана подалі від Маркуса. А якщо ні…
— Я знаю, що ти там, — знову озвався голос. — І знаю, що Маркус залишив тебе самого.
Дарен стиснув зуби.
— Ти помиляєшся. Він повернеться.
— Саме тому я прийшов зараз.
Ручка повільно опустилася.
Дарен кинувся до кухні.
Він устиг відчинити задні двері, перш ніж почув, як розбилося скло у вітальні. Хтось увірвався до будинку.
Дарен вибіг на подвір’я, але біль у боці змусив його сповільнитися. Він перестрибнув низьку огорожу, приземлився невдало й упав на коліно.
— Чорт!
Він підвівся, кульгаючи, і рушив до вузького провулка.
Та щойно завернув за ріг, перед ним зупинився темний автомобіль.
Дверцята відчинилися.
Чоловік у чорному пальті вийшов на дорогу.
Дарен упізнав його за ходою. За спокійною поставою. За тією дивною впевненістю, з якою він дивився на людей, наче вже знав, чим закінчиться кожна зустріч.
Ітан Роу.
— Нарешті познайомилися ближче, — сказав Ітан.
Дарен відступив.
— Ти справді думаєш, що це закінчиться так, як ти запланував?
— Ні. Я думаю, що все закінчиться так, як має закінчитися.
— Тобто ти помреш у в’язниці.
Ітан усміхнувся.
— Ти дуже нагадуєш мене в дитинстві. Та сама впевненість, що якщо достатньо голосно сперечатися зі світом, він почне тебе слухати.
— А ти нагадуєш людину, яка боїться залишитися наодинці із собою.
Усмішка зникла з обличчя Ітана.
На мить між ними повисла тиша.
Потім Ітан ударив Дарена в поранений бік.
Дарен зігнувся від болю, і нападник схопив його за куртку, не дозволивши впасти.
— Не плутай мою терплячість зі слабкістю, детективе.
— А ти не плутай моє мовчання з покорою.
Ітан затягнув його до автомобіля.
За кілька секунд дверцята зачинилися, двигун загуркотів, і машина зникла в темряві.
На асфальті залишився телефон Дарена.
Екран світився новим повідомленням, яке він так і не встиг надіслати Маркусу.
«Я маю план. Якщо зі мною щось станеться, шукай там, де почалася його історія».

Дарен прийшов до тями від різкого запаху вогкості.
Голова боліла. Руки були зв’язані за спиною, а поранений бік палав так, наче хтось встромив у нього розпечений метал.
Він повільно розплющив очі.
Старий склад. Голі бетонні стіни. Високе вікно під стелею. За ним — нічне небо.
Ітан стояв біля металевого столу й переглядав якісь папери.
— Де ми? — запитав Дарен.
— У місці, де мене колись навчили мовчати.
Дарен озирнувся.
На стіні висіли старі шкільні фотографії. Деякі були порвані, інші перекреслені чорною фарбою. Посередині висіла фотографія шкільного класу.
Дванадцятирічний Ітан стояв у задньому ряду.
Поруч із ним — хлопчик, обличчя якого хтось ретельно вирізав.
— Ти повернувся сюди, щоб згадати дитинство? — запитав Дарен.
— Я повернувся, щоб закінчити те, що вони почали.
— Вбивства не змінять минулого.
Ітан повільно обернувся.
— Ти нічого не знаєш про минуле.
— Тоді розкажи.
— Ти хочеш, щоб я сповідався?
— Ні. Я хочу, щоб ти заговорив. Люди, які вважають себе безкарними, завжди починають говорити, коли думають, що перемогли.
Ітан підійшов до нього.
— Ти сподіваєшся виграти час?
— Я сподіваюся, що ти нарешті перестанеш поводитися як боягуз.
Ітан схопив його за підборіддя й змусив підняти голову.
— Обережніше.
Дарен витримав його погляд.
Він боявся. Звісно, боявся. Він не збирався брехати самому собі. Але страх не означав, що він мав дозволити Ітану контролювати кожен свій крок.
Його план був простим і небезпечним.
Він дозволить Ітану повірити, що той переміг. Вивідає, куди вбивця збирається далі, а якщо отримає можливість — залишить Маркусу слід.
Дарен знав, що не зможе впоратися з Ітаном силою.
Але, можливо, зможе змусити його припуститися помилки.
— Ти ж не просто так викрав мене, — сказав він. — Тобі потрібен Маркус.
Ітан відпустив його.
— Маркус думає, що може врятувати всіх. Він дивиться на тебе й бачить ще одну людину, яку боїться втратити.
— Ти нічого не знаєш про Маркуса.
— Я знаю більше, ніж ти думаєш.
Ітан поклав перед Дареном фотографію.
На ній були дружина й маленька донька Маркуса.
Дарен відчув, як у нього похололи пальці.
— Звідки це в тебе?
— Люди залишають після себе більше слідів, ніж їм здається.
— Не смій їх використовувати.
— Чому? Він же сам досі живе в їхній смерті. Я лише нагадаю йому, що минуле нікуди не зникає.
Дарен дивився на фотографію, намагаючись приховати лють.
Тепер він розумів, що Ітан хоче не лише вбивати. Він хоче змусити Маркуса відчути ту саму безпорадність, яку колись відчував сам.
І якщо Дарен не зупинить його, Маркус може не витримати.