Остання жертва

Розділ 14.

У відділку всі зібралися біля екрана, на якому відображалися матеріали справи.
Міла щойно повернулася з моргу. Рік стояв біля дошки з фотографіями жертв, Нік працював за комп’ютером, а Сара переглядала старі шкільні документи.
Коли Маркус зателефонував, усі миттєво повернулися до гучномовця.
— Дарен у тебе? — запитав Рік.
— Так. Він живий, але поранення потребує медичного огляду. Я організую це. Поки що працюємо.
— Ти забрав його додому? — перепитала Міла. — Маркусе, ти усвідомлюєш, що це порушує приблизно сімнадцять протоколів?
— Назви сімнадцятий, і я, можливо, вислухаю.
— Перший — ти не лікар. Другий — ти не охоронець. Третій…
— Міло, — перебив Рік, — залиш решту на випадок, якщо він колись знову зробить щось розумне.
— Я не робив нічого нерозумного, — долинув голос Дарена з телефона.
Міла схрестила руки.
— О, він ще й говорить. Чудово. Тоді скажу прямо: якщо ти ще раз втечеш із лікарні, я особисто прив’яжу тебе до ліжка.
— Мені починає здаватися, що в цій команді всі мають проблеми з контролем гніву.
— Тільки з тобою, — відповіла Міла.
Рік усміхнувся, але відразу повернувся до справи.
— Ми знайшли дещо про медсестру. Її звали Елеанор Прайс. Вона працювала у школі, коли Ітан навчався там. Після його зникнення звільнилася й переїхала в інше місто.
Сара додала:
— У медичних записах Ітана є кілька відвідувань шкільного медпункту. Офіційно — через падіння, забої під час фізкультури та незначні травми. Але дати збігаються з тими, коли він розповідав Мерсеру про насильство вдома.
— Чи були зафіксовані синці? — запитав Маркус.
— У звітах зазначено лише поверхневі ушкодження. Жодного повідомлення соціальним службам. Жодного звернення до поліції.
— Вона приховувала побої, — сказав Дарен.
— Принаймні заплющувала на них очі, — відповіла Сара. — Але я не хочу робити остаточних висновків, поки ми не поговоримо з нею.
— Ми поговоримо, — сказав Маркус. — Якщо Ітан ще не дістався до неї.
Нік раптом підвів голову.
— У нас проблема.
На моніторі з’явилося нове повідомлення з невідомого номера. Воно надійшло на службову пошту всього кілька секунд тому.
«Ви знайшли всіх, хто брехав. Але забули ту, яка мовчала».
Під текстом була фотографія старої шкільної медичної картки.
На ній стояло ім’я Елеанор Прайс.
А нижче — запис, зроблений дитячим почерком:
«Будь ласка, не кажіть мамі. Вона знову мене покарає».
Сара прикрила рот долонею.
Міла відвернулася від екрана.
Рік тихо вилаявся.
— Він хоче, щоб ми знайшли її, — сказав Нік.
— Ні, — відповів Маркус. — Він хоче, щоб ми зрозуміли, що вона означає для нього.
Він попросив Ніка збільшити зображення.
На звороті картки виднілася частина штампа. Маркус упізнав адресу старого медичного архіву, куди після закриття школи перевезли документи.
— Це не просто погроза, — сказав він. — Він залишив нам зачіпку.
— Навіщо? — запитала Сара.
Маркус не відривав погляду від екрана.
— Бо вважає, що ми повинні знайти останню жертву. Він хоче, щоб ми побачили, як вона приховувала те, що з ним робили.
Дарен повільно випростався на дивані.
— Він хоче відтворити минуле.
— Саме так, — відповів Маркус. — І якщо ми зрозуміємо, де він збирається це зробити, зможемо його перехопити.
Телефон Ніка завібрував.
Нове повідомлення.
Цього разу в ньому не було ні фотографії, ні підпису.
Лише координати.
Нік перевірив їх на карті.
— Старий медичний корпус школи. Його закрили після пожежі двадцять років тому.
Рік насупився.
— Але там уже немає нічого, крім руїн.
— Можливо, саме тому він обрав це місце, — сказав Маркус.
Сара уважно дивилася на координати.
— Якщо Ітан хоче покарати Елеанор, він може тримати її там. Але повідомлення надіслане нам навмисно. Він очікує, що ми приїдемо.
— Тоді ми не дамо йому знати, що саме знаємо, — відповів Маркус. — Ріку, збери групу. Нік, перевір усі під’їзди до корпусу. Міло, залишайся на зв’язку з лабораторією. Саро, ти переглянеш усі записи Елеанор і знайдеш, що вона могла приховувати.
— А Дарен? — запитав Рік.
Маркус поглянув на телефон.
— Дарен залишається в мене вдома.
— Я можу допомогти з аналізом повідомлень, — заперечив Дарен.
— Ти можеш допомогти, залишаючись живим.

— Я не збираюся сидіти без діла, поки ви…
— Дарене, — голос Маркуса став твердим, — я не обговорюватиму це вдруге.
Дарен стиснув губи.
— Добре.
Але Маркус надто добре знав цей тон.
Він означав, що Дарен погодився лише на словах.

За містом, у покинутому медичному корпусі, Елеанор Прайс сиділа на старому дерев’яному стільці.
Її руки були зв’язані. На підлозі лежали пожовклі медичні картки, розкидані так, наче хтось шукав серед них конкретний доказ.
Навпроти стояв чоловік у темному одязі.
— Я не знала, — повторювала Елеанор. — Я не знала, що все настільки погано.
— Ви бачили синці.
— Він казав, що впав.
— Ви чули, як він просив не телефонувати матері.
Жінка заплакала.
— Я боялася. Його мати була небезпечною. Вона погрожувала мені. Казала, що зруйнує моє життя, якщо я втручатимуся.
Чоловік схилив голову набік.
— І ви вирішили, що моє життя можна зруйнувати замість вашого?
Елеанор заплющила очі.
— Мені шкода.
— Це ви сказали двадцять три роки тому?
— Я…
— Коли я сидів перед вами й благав про допомогу, ви сказали, що не хочете проблем.
Він підійшов ближче.
— Ви пам’ятаєте, що зробили після того, як я пішов?
Елеанор затремтіла.
— Ні…
— Ви викинули мою картку. Ви написали, що я вигадую травми. Ви зробили так, щоб ніхто не поставив зайвих запитань.
— Я була налякана!
— А я був дитиною!
Його голос уперше зірвався.
У порожній будівлі запала тиша.
Чоловік відвернувся й кілька секунд дивився на стіну, де ще залишилися сліди старих медичних плакатів.
Коли він заговорив знову, його голос став майже спокійним.
— Вони всі мали можливість допомогти. Але кожен вирішив, що чужий біль — це не його проблема.
Він поклав на стіл білу троянду.
— Тепер вони всі дізнаються, чого коштує мовчання.
Елеанор схлипнула.
— Що ви збираєтеся зі мною зробити?
Він подивився на неї.
— Те, що ви зробили зі мною.
Він вимкнув світло.
І в темряві залишився тільки тихий звук її плачу.