Та, що заплющувала очі

Розділ 13.

Двері мотельного номера залишалися відчиненими.
Дарен стояв посеред кімнати, стискаючи телефон у руці. На екрані досі було відео, на якому Маркус сідав у машину й вирушав до нього.
Ітан знав, що Маркус приїде.
Саме цього він і хотів.
— Чорт забирай… — прошепотів Дарен.
— Дарене? — голос Маркуса долинав із телефона. — Ти мене чуєш? Відповідай!
Дарен змусив себе зосередитися.
— Чую.
— Назви адресу.
— Ні. Спочатку ти мене вислухаєш.
— Це не час для суперечок.
— А коли, на твою думку, найкращий час? Коли нас обох знайдуть із білими трояндами на грудях?
— Дарене!
— Я не залишатимуся тут і не чекатиму, поки він прийде. І ти не приїдеш сюди, бо саме цього він хоче.
На тому кінці запала тиша.
— Ти знову вирішив усе сам, — нарешті сказав Маркус.
— Так. І цього разу я принаймні думаю головою.
— Ти поранений, без зброї й не маєш жодного уявлення, де перебуває вбивця.
— Зате я знаю, де його немає. У цьому номері я не залишатимуся.
Дарен схопив куртку, притиснув долоню до пов’язки й вийшов через задні двері мотелю. Він рухався повільно, ховаючись між припаркованими автомобілями, поки не дістався сусідньої вулиці.
Лише тоді він зупинився.
— Я зараз біля старої автобусної станції на Грей-стріт, — повідомив він. — Біля зачиненого квіткового магазину.
— Не рухайся, — наказав Маркус.
— Звісно. А ще, може, ляжу на землю й почну співати колискову?
— Кросе, клянуся…
— Ти сам казав, що я жахливий підлеглий.
Дарен спробував усміхнутися, але біль змусив його зігнутися навпіл.
Маркус почув його важке дихання.
— Ти ледве стоїш.
— Це перебільшення.
— Ти стікаєш кров’ю?
— Трохи.
— «Трохи» — це скільки?
— Достатньо, щоб ти перестав ставити запитання й приїхав сюди.
Маркус не відповів одразу.
— Я вже їду. І цього разу ти не зникнеш, зрозумів?
— Як скажеш, тату.
— Я тебе зараз особисто придушу.
— Оце вже звучить як турбота.
Маркус вимкнув зв’язок, а Дарен сперся об стіну й заплющив очі.
Він не знав, чи встиг утекти.
Але принаймні тепер Маркус не їхав у пастку, яку Ітан підготував у мотелі.
Або Дарен дуже хотів у це вірити.

Маркус знайшов його за дванадцять хвилин.
Коли автомобіль різко загальмував біля тротуару, Дарен підвів голову. Маркус вийшов, обійшов машину й зупинився перед ним.
Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.
Потім Маркус схопив Дарена за плече.
— Ти хоч уявляєш, що я пережив, коли дізнався, що тебе немає в лікарні?
— Можу припустити.
— Не смій жартувати.
Дарен відвів погляд.
— Я не хотів, щоб через мене хтось постраждав.
— І тому вирішив утекти з лікарні, приховати місце перебування й піти в мотель, де вбивця міг тебе знайти?
— Я не їхав туди, щоб його шукати. Я думав, що там зможу сховатися.
— Чудовий план. Просто геніальний.
— Маркусе…
— Замовкни.
Дарен замовк.
Маркус подивився на його бліде обличчя, на кров, що проступила крізь пов’язку, і раптом відпустив його плече.
Гнів нікуди не зник. Але під ним ховалося дещо інше.
Полегшення.
— Ти живий, — тихо сказав він.
Дарен кивнув.
— Так.
— І наступного разу, коли вирішиш урятувати всіх самотужки, спочатку повідомиш мене.
— А якщо ти заборониш?
— Тоді я забороню голосніше.
Дарен ледь усміхнувся.
Маркус зітхнув і відчинив пасажирські дверцята.
— Сідай.
— Ми їдемо до лікарні?
— Ні.
Дарен здивовано подивився на нього.
— Ти щойно казав, що я стікаю кров’ю.
— Ти поїдеш до лікарні, якщо рана погіршиться. А поки що я відвезу тебе до себе. Там я зможу тримати тебе в полі зору.
— Це викрадення поліцейського?
— Це затримання особливо неслухняного детектива.
— У тебе жахливе почуття гумору.
— Зате ти досі живий. Сідай у машину.
Цього разу Дарен не сперечався.

Будинок Маркуса стояв у тихому районі на околиці міста.
Він був невеликим, охайним і майже позбавленим особистих речей. У вітальні стояв темний диван, поруч — книжкова шафа, а на стіні висів старий годинник.
Дарен помітив фотографію на полиці.
На ній Маркус стояв поруч із жінкою з теплими очима й маленькою дівчинкою, яка сміялася, тримаючи його за руку.
Маркус помітив, куди він дивиться.
— Не треба, — сказав він.
— Я нічого не запитав.
— Але збирався.
Дарен відвів погляд.
— Вибач.
Маркус кілька секунд мовчав, а потім дістав аптечку.
— Сідай на диван. Покажи рану.
— Я сам можу.
— Ти вже продемонстрував, наскільки добре справляєшся сам.
Дарен сів і дозволив Маркусу обережно оглянути пов’язку.
— Треба, щоб тебе оглянув лікар, — сказав Маркус. — Я не збираюся ризикувати через твою впертість.
— Тоді чому ми не в лікарні?
— Тому що я спочатку хочу переконатися, що за нами ніхто не стежить. Потім викличу медика. Якщо стан погіршиться — одразу їдемо до лікарні. Без дискусій.
Дарен кивнув.
Маркус змінив пов’язку й відступив.
— Тепер поясни мені, що ти знайшов у мотелі.
Дарен розповів про троянду, записку, стукіт у двері й відео, на якому Маркус залишав відділок.
Маркус слухав мовчки.
— Він знав, де ти був, — сказав він, коли Дарен закінчив. — І знав, що я їду до тебе.
— Можливо, він стежив за мною від лікарні.
— Або має доступ до інформації, яку ми вважаємо захищеною.
Маркус підійшов до вікна й перевірив вулицю.
— Він хоче, щоб ми бігали за ним. Хоче, щоб ми робили помилки, поки він контролює кожен наш крок.
— Тоді треба змусити його зробити помилку.
Маркус обернувся.
— І як ти пропонуєш це зробити?
Дарен задумався.
— Усі його жертви пов’язані зі школою. Спочатку вчителька, потім директорка, тепер Мерсер. Він не вбиває навмання. Він послідовно викреслює людей, які, на його думку, зруйнували йому життя.
— Отже, залишився хтось іще.
— Так. Хтось, хто знав про побої, але нічого не зробив.
Маркус повільно кивнув.
— Шкільна медсестра.
Дарен підняв голову.
— Ти теж про неї подумав?
— Якщо Ітан справді говорив про те, що мати його била, медсестра могла бачити синці. Могла фіксувати травми. Могла бути останньою людиною, яка знала правду й вирішила промовчати.
— Ітан хоче покарати її.
— Або змусити нас знайти її раніше, ніж він закінчить.
Маркус дістав телефон.
— Я зв’яжуся з командою. А ти сидиш тут і нікуди не йдеш.
Дарен подивився на нього.
— Ти справді думаєш, що я знову втечу?
Маркус кинув на нього промовистий погляд.
— Так.
— Справедливо.