Той, кого не можна врятувати

Розділ 12.

Маркус увірвався до лікарні так швидко, що медсестра за стійкою ледве встигла підвести голову.
— Дарен Крос. Палата сімнадцять. Де він?
Медсестра перевірила журнал.
Її обличчя змінилося.
— Він мав відпочивати…
— Це не відповідь.
— Його немає. Я думала, він у туалеті, але…
Маркус заплющив очі на секунду.
Він відчував, як гнів піднімається всередині, змішуючись із чимось набагато страшнішим.
Страхом.
Тим самим, який він пам’ятав із дня, коли втратив дружину й дитину.
— Коли ви востаннє його бачили?
— Приблизно сорок хвилин тому.
Маркус розвернувся й дістав телефон.
— Ріку, його немає.
— Чорт. Я вже викликаю людей. Є щось у палаті?
— Перевірте камери. Усі виходи, парковку, службові коридори. І знайдіть його телефон, якщо він його залишив.
— Маркусе…
— Що?
— Ти мусиш дихати.
Маркус мовчав.
— Я знаю, що ти відчуваєш, — тихо продовжив Рік. — Але Дарен не твоя сім’я з минулого. Він живий. Ми його знайдемо.
— Саме тому я не збираюся знову втрачати когось, — відрізав Маркус і завершив дзвінок.
Він знав, що Дарен утік сам. І знав чому.
Бо Дарен був достатньо впертим, щоб вирішити: його життя не варте ризику для інших.
Маркус ударив долонею по стіні.
— Дурний хлопчисько…
Але в його голосі не було ненависті.
Лише відчай.
У відділку Сара знайшла Маркуса за столом, заваленим старими документами. Він переглядав особові справи колишніх учнів, шукаючи бодай щось про Ітана Роу.
— Ти не їв, — сказала вона.
— Не голодний.
— Ти не спав.
— Не втомлений.
— Ти брешеш гірше, ніж Мерсер.
Маркус підняв на неї очі.
— Якщо ти прийшла читати мені лекцію про емоційне вигорання, обери інший час.
— Я прийшла, бо хвилююся.
Він знову опустив погляд до документів.
Сара підійшла ближче й поклала перед ним паперовий стаканчик кави.
— Ти завжди так робиш. Коли щось стається, ти відгороджуєшся від усіх. Наче якщо нікого не підпустиш, то не зможеш нікого втратити.
Рука Маркуса завмерла над папером.
— Не починай.
— Я знаю, що сталося з твоєю дружиною та дитиною.
Він повільно підняв голову.
— Звідки?
— У службовій справі є коротка згадка. Я не читала подробиць. Не хотіла порушувати твої межі. Але, Маркусе, ти поводишся так, наче кожна людина, яка наближається до тебе, приречена загинути.
Його обличчя стало непроникним.
— Ти не знаєш, про що говориш.
— Можливо. Тому я й хочу, щоб ти розповів.
Кілька секунд вони дивилися одне на одного.
Сара вперше не намагалася приховати власні почуття за професійною маскою.
— Я не хочу бути для тебе просто психологинею, яка аналізує твої реакції, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти хоча б раз дозволив комусь бути поруч. Не тому, що ця людина корисна для справи. А тому, що вона тобі небайдужа.
Маркус відсунувся від столу.
— Саро…
— Я не прошу тебе забути їх. Я навіть не прошу тебе відповісти мені взаємністю. Просто не ховайся від усього світу заради того, щоб не відчувати болю.
Він хотів відповісти, але в цей момент задзвонив телефон.
Невідомий номер.
Маркус одразу ввімкнув гучний зв’язок і подав знак Сарі мовчати.
— Вейл слухає.
Спочатку була тиша.
Потім пролунав спокійний чоловічий голос.
— Ти шукаєш свого хлопчика, детективе?
Маркус стиснув телефон.
— Хто це?
— Ти вже знаєш, хто я.
— Ітане.
Тихий сміх.
— Нарешті.
Маркус кивнув Сарі, щоб вона спробувала відстежити дзвінок. Вона миттєво відкрила службовий ноутбук.
— Де Дарен? — запитав Маркус.
— Ти завжди ставиш неправильні запитання.
— Якщо ти його торкнешся…
— Що тоді? Ти вб’єш мене? Покладеш на підлогу ще одну білу троянду? Чи сидітимеш біля його ліжка й благатимеш його не помирати?
Маркус зблід.
Ітан знав про лікарню.
Він знав, що Маркус був поруч із Дареном.
— Ти хочеш мене, — сказав Маркус. — Не його.
— Ти справді вважаєш, що все обертається навколо тебе?
— Ти погрожуєш мені через нього.
— Я погрожую тобі через те, що ти зробив.
Маркус насупився.
— Я ніколи тебе не бачив.
— Ні. Але ти бачив таких, як я. Тих, кому не повірили. Тих, кого залишили сам на сам із монстрами, а потім назвали монстрами їх самих.
— Ти вбив людей, які не мали до цього стосунку.
— Вони мали стосунок. Просто ти ще не знайшов правильних сторінок у своїй справі.

Сара підняла палець, показуючи, що дзвінок іде через кілька проміжних вузлів, але точного місця поки немає.
Маркус нахилився до телефона.
— Послухай мене, Ітане. Ти можеш розповісти, що сталося. Можеш пояснити, чому вирішив, що маєш право судити й карати інших. Але якщо ти вб’єш Дарена, у тебе не залишиться нічого, крім власної ненависті.
На іншому кінці запала тиша.
Коли Ітан заговорив знову, його голос став холоднішим.
— Я прийду по Дарена. Де б він не ховався.
Маркус відчув, як усе всередині нього завмерло.
— Ти його не знайдеш.
— Я вже знайшов його одного разу, детективе. А ти навіть не знаєш, де він зараз.
Зв’язок обірвався.
Сара повільно опустила руки.
— Маркусе…
Він уже підводився.
— Знайди мені все про матір Ітана. Її ім’я, адресу, будь-які записи про переїзд. Якщо вона жива, ми почнемо з неї.
— А Дарен?
Маркус дістав пістолет і перевірив магазин.
— Я знайду його першим.
— Ти не можеш їхати сам.
— Можу.
— Маркусе, це саме те, чого хоче Ітан. Він хоче змусити тебе діяти наосліп.
Він зупинився біля дверей.
— Тоді нехай спробує мене зупинити.

У мотельному номері Дарен сидів на краю ліжка й дивився на свою поранену руку.
Він перев’язав рану так добре, як міг, але кров усе одно проступала крізь бинт.
На столі лежала біла троянда.
Він не пам’ятав, щоб приносив її сюди.
Дарен повільно підвів голову.
Двері номера були замкнені. Вікно виходило на вузьку стоянку. Телефон лежав поруч, екраном донизу.
Він узяв троянду за стебло.
До неї була прикріплена ще одна записка.
«Твій напарник не встигне».
У ту саму мить за дверима пролунав стукіт.
Три повільні удари.
Дарен затамував подих.
— Хто там?
Тиша.
Він потягнувся до зброї, але згадав, що залишив її в лікарні.
— Я знаю, що ти всередині, Дарене.
Голос був тихий. Майже лагідний.
Дарен відчув, як серце почало шалено калатати.
— Ітане?
— Ти не такий дурний, як я думав.
Дарен піднявся, і біль пронизав його бік. Він змусив себе випростатися.
— Якщо ти прийшов мене вбити, то хоча б покажи обличчя.
За дверима хтось тихо засміявся.
— Ти досі думаєш, що можеш контролювати ситуацію.
— А ти досі ховаєшся за дверима.
Кілька секунд було тихо.
Потім ручка почала повільно повертатися.
Дарен відступив на крок, шукаючи, чим захиститися. На столику стояла важка лампа. Він схопив її обома руками.
Замок клацнув.
Двері відчинилися.
Але за ними нікого не було.
Лише телефон, прикріплений до зовнішнього боку дверей, і ввімкнений екран із відео.
На записі Маркус виходив із відділку, сідав у машину й від’їжджав.
Під відео було одне речення:
«Він їде до тебе».
Дарен відчув, як холод стискає груди.
— Ні…
Він схопив телефон і набрав Маркуса.
Цього разу той відповів майже миттєво.
— Дарене? Де ти, чорт забирай?!
— Не приїжджай сюди!
— Назви адресу!
— Маркусе, послухай мене! Він хоче, щоб ти прийшов. Він заманює тебе!
На іншому кінці було чути шум двигуна.
— Я вже в дорозі.
— Тоді розвернися!
— Ні.
— Ти не розумієш! Він хоче вбити нас обох!
Маркус замовк на секунду.
Коли він заговорив, у його голосі було щось, чого Дарен іще ніколи не чув.
Не гнів.
Не наказ.
Страх, який він більше не намагався приховати.
— Я вже втрачав сім’ю, Дарене. Я не дозволю йому забрати ще й тебе.
Дарен заплющив очі.
Він раптом зрозумів, що його втеча не захистила команду.
Вона лише дала Ітану те, чого той прагнув найбільше.
Можливість змусити Маркуса знову пережити втрату.
А за кілька кварталів від мотелю, у темній машині, чоловік спостерігав за вікнами номера.
Він дістав із кишені фотографію дванадцятирічного хлопчика.
На звороті було написано:
«Вони всі дивилися. Ніхто не допоміг».
Чоловік провів пальцем по обличчю дитини.
— Тепер ви всі подивитеся, — прошепотів він. — Цього разу ніхто не відвернеться.
Він завів двигун.
І поїхав назустріч Маркусу Вейлу.