Людина, яка брехала двадцять три роки

Розділ 11.

Дощ почався ще до світанку.
Маркус Вейл сидів у машині біля старого будинку Гарольда Мерсера й дивився на темні вікна. Будівля стояла осторонь від інших, за високим парканом, а на поштовій скриньці висіла іржава табличка з прізвищем колишнього шкільного психолога.
— Ти впевнений, що він удома? — запитав Рік, вимикаючи двигун.
— Ні. Але якщо людина двадцять три роки приховує правду про дитину, яка виросла серійним убивцею, я б не здивувався, якби вона раптом вирішила зникнути.
Вони вийшли з автомобіля.
Двері будинку були замкнені. Маркус постукав, потім подзвонив. Ніхто не відповів.
— Поліція! Докторе Мерсере!
Тиша.
Рік обійшов будинок і повернувся за хвилину.
— Задні двері відчинені.
Маркус миттєво витягнув зброю.
— Тримайся позаду.
— Знаєш, я твій напарник, а не кімнатна рослина.
— Тоді поводься так, щоб я не мусив тебе поливати.
Рік пробурмотів щось нерозбірливе, але пішов слідом.
Усередині пахло пилом, кавою та чимось металевим. У вітальні стояла перекинута чашка. На підлозі розтеклася засохла калюжа кави. Біля дивана лежав розбитий телефон.
Маркус обережно пройшов коридором.
— Мерсере?
У кабінеті панував безлад. Шухляди були висунуті, папери розкидані, а дверцята шафи висіли на одній петлі.
Проте Маркуса зацікавило інше.
На стіні залишилися світлі прямокутники — сліди від знятих фотографій.
— Хтось шукав документи, — сказав Рік.
Маркус підняв із підлоги аркуш, на якому зберігся лише край старого звіту.
Унизу виднілися слова:
«Пацієнт: Ітан Роу. Вік: дванадцять років».
— Він не просто зник, — промовив Маркус. — Хтось прийшов сюди раніше за нас.
— І забрав усе, що могло його викрити.
Маркус подивився на розбите вікно.
— Або змусив його замовкнути.

У лікарняній палаті Дарен Крос прокинувся від вібрації телефона.
Він скривився, спробував підвестися й одразу пошкодував про це. Рана під пов’язкою різко нагадала про себе. Лікар наказав йому не вставати без допомоги, але Дарен ніколи не був особливо слухняним пацієнтом.
На екрані світився невідомий номер.
Повідомлення складалося з одного речення.
«Ти наступний, Кросе. Я не залишаю нікого живим. Ти мав померти в тому підвалі — тепер я закінчу розпочате».
Дарен перечитав його двічі.
Потім надійшло друге повідомлення.
Цього разу — фотографія.
На знімку був лікарняний коридор. Двері його палати. А на склі відбивалася постать чоловіка в темному одязі.
Фотографію зробили зовсім недавно.
Дарен відчув, як по спині пробіг холод.
Він натиснув на виклик Маркуса, але зупинився, перш ніж телефон почав дзвонити.
Маркус і Рік зараз шукали Мерсера. Сара працювала над записами. Міла та Нік перевіряли матеріали з місця злочину.
Усі були зайняті справою.
І якщо вбивця справді стежив за лікарнею, то Дарен міг привести його прямо до них.
Я не дозволю йому вбити ще когось через мене.
Він відкинув ковдру й повільно встав.
Ноги тремтіли. Кожен крок віддавався болем у боці, але Дарен уперто рухався до шафи. Одягнув штани, темну футболку й куртку, яку Рік приніс йому напередодні.
Телефон він поклав у кишеню.
Біля дверей Дарен зупинився. На тумбочці лежала записка, яку Маркус залишив після їхньої останньої розмови.
«Не геройствуй. Це наказ».
Дарен сумно всміхнувся.
— Пробач, босе. Сьогодні я знову буду жахливим підлеглим.
Він дочекався, поки медсестра пройде коридором, а тоді вийшов через службові двері.
Не сказавши нікому.
Навіть Маркусу.

Доктор Гарольд Мерсер був знайдений через три години.
Його тіло лежало в занедбаному кабінеті старої школи, де він колись проводив психологічні консультації. Будівлю мали знести ще п’ять років тому, але через суперечки щодо земельної ділянки вона так і залишилася стояти — порожня, холодна, забута.
Мерсер сидів на стільці перед старою дошкою.
Його руки були складені на колінах. На грудях лежала біла троянда, а поруч на дошці хтось написав крейдою:
«ВИ НАЗВАЛИ ЦЕ БРЕХНЕЮ».
Маркус стояв біля входу, дивлячись на тіло.
— Він хотів, щоб ми знайшли його саме тут, — сказав Рік.
— Не просто тут. У кімнаті, де Мерсер колись допитував дітей.
Міла, одягнена в захисний комбінезон, оглянула тіло.
— Попередньо смерть настала вночі. Остаточні висновки будуть після розтину. Але є дещо дивне.
Вона показала на зап’ястя жертви.
— Сліди від стяжок. Його тримали тут якийсь час. І ще…
Міла підняла невеликий пластиковий пакет, у якому лежала зім’ята фотографія.
На ній був дванадцятирічний хлопчик, що стояв біля дверей шкільного кабінету. Обличчя розмите, але на звороті хтось написав дату.
Двадцять три роки тому.
— Ітан, — тихо сказав Маркус.
Сара підійшла ближче. Вона виглядала блідою.
— Я знайшла щось у цифровому архіві. Старий запис консультації Мерсера з Ітаном. Його мали знищити після завершення справи, але копія залишилася на резервному сервері.
— Що там? — запитав Рік.
Сара вагалася.
— Те, що Мерсер написав у звіті, і те, що він говорив насправді, — дві абсолютно різні речі.
Вона дістала планшет і ввімкнула аудіозапис.
Спочатку почулося шурхотіння паперу, потім — чоловічий голос.
— Ітане, ми вже обговорювали це. Ти не можеш постійно звинувачувати матір у всьому, що відбувається з тобою.
Далі пролунав тихий дитячий голос:
— Вона замикає мене в підвалі.
— Ти перебільшуєш.
— Вона каже, що я зіпсував їй життя.
— Твоя мати просто втомлена. Ти маєш навчитися поводитися належним чином.
На записі запала довга тиша.
Потім хлопчик заговорив знову.
— Вона змушує мене стояти перед дзеркалом і повторювати, що я нікчема. Коли я плачу, вона каже, що я схожий на свого батька.
Маркус повільно стиснув щелепи.
— Господи…
Запис продовжився.
— Якщо ти ще раз розповіси комусь про сімейні справи, тебе відправлять у закриту установу, — сказав Мерсер. — І ніхто не повірить жодному твоєму слову.
Дитина тихо заплакала.
— То я маю мовчати?
— Саме так.
Сара вимкнула запис.
Ніхто не говорив.
Навіть Міла, яка зазвичай знаходила саркастичний коментар до будь-якої ситуації, цього разу мовчала.
— Він просив про допомогу, — нарешті промовив Рік. — А дорослий, якому він довірився, змусив його замовкнути.
— Не лише Мерсер, — відповів Маркус. — У звіті були підписи інших людей. Хтось бачив ці документи. Хтось знав, що відбувається.
Він знову подивився на фотографію хлопчика.
— Ітан не народився чудовиськом. Але це не виправдовує того, ким він став.
Сара кивнула.
— Його мати систематично знущалася з нього. Школа ігнорувала його слова. Мерсер переконав усіх, що хлопчик вигадує історії. А коли Ітан почав виявляти агресію, дорослі використали це як доказ, що він небезпечний.
— Що сталося з його матір’ю? — запитав Маркус.
Сара відкрила інший файл.
— Ось тут і починається найцікавіше. Через два місяці після останньої консультації Ітан зник зі школи на три дні. Коли повернувся, його мати раптово переїхала. Офіційно — через роботу. Але в архіві немає жодної заяви про переведення.
— Тобто хтось прибрав документи, — сказав Рік.
— Або допоміг їй зникнути, — відповіла Сара.
Маркус перевів погляд на напис на дошці.
«ВИ НАЗВАЛИ ЦЕ БРЕХНЕЮ».
— Убивця не просто мститься, — сказав він. — Він змушує нас дивитися на те, що всі намагалися приховати.
Його телефон завібрував.
Повідомлення від Ніка.
«Перевірив чорну речовину зі сліду біля службового входу. Це не звичайна фарба. Схожа на спеціальний пігмент, який використовували для маркування старих архівних коробок у шкільному підвалі. Такий самий матеріал виявили на стеблі троянди. У документах школи є згадка про окреме сховище, якого немає на сучасних планах».
Маркус одразу набрав Ніка.
— Де це сховище?
— Поки не знаю. Старі креслення неповні.