Четверта брехня

Розділ 10.

О дев’ятій ранку Сара Вітмор увійшла до лікарняної палати з папкою в руках.
— Я чула, що наш герой нарешті прокинувся.
Дарен розплющив одне око.
— Якщо ви прийшли читати мені лекцію, я ще можу прикинутися непритомним.
— Не хвилюйся. Я психологиня, а не твоя мати.
— На щастя.
Сара засміялася.
Маркус стояв біля вікна й переглядав повідомлення на телефоні.
— Як він? — запитала вона тихіше.
— Живий, — відповів Маркус.
— Я бачу.
— Тоді навіщо запитуєте?
Сара зітхнула.
— Ви могли б хоча б раз відповісти нормально?
— Міг би.
— І?
— Не хочу.
Дарен тихо хмикнув.
— Тепер я розумію, чому ви так часто сваритеся.
Сара повернулася до нього.
— А ти, здається, уже починаєш його захищати.
— Я просто констатую факти.
— Це дуже небезпечна звичка. У вашій команді вона може стати хронічною.
Вона поклала папку на стіл.
— Я переглянула старі документи щодо Ітана Роу. І знайшла ще одну людину, яка могла бути причетною до тієї історії.
Маркус одразу підійшов ближче.
— Хто?
— Доктор Гарольд Мерсер. У 2003 році він був шкільним психологом. Саме він проводив бесіди з Ітаном після скарги на матір.
— Чому його немає в первинних документах? — запитав Дарен.
— Тому що його ім’я з’являється лише в додатку, який не був включений до основної справи. Я знайшла його в архіві соціальної служби.
Маркус перегорнув сторінки.
— Де він зараз?
— За останніми даними, працює консультантом у приватному центрі психологічної допомоги. Йому шістдесят вісім. Живе за містом.
Рік, який щойно зайшов до палати, почув останню фразу.
— Чудово. Ще один старий знайомий із минулого. У нас уже є список чи ми збираємо їх усіх по одному?
— Є ще дещо, — сказала Сара.
Вона витягла копію старого звіту.
— У цьому документі зазначено, що Ітан неодноразово говорив про страх перед матір’ю. Але в остаточному висновку написано, що він вигадував історії, щоб привернути увагу.
Маркус стиснув папір.
— Хто підписав висновок?
Сара вказала на нижній край сторінки.
Підпис належав Гарольду Мерсеру.
— Отже, він міг стати четвертою жертвою, — сказав Рік.
— Або він є тією людиною, яку вбивця хоче змусити мовчати, — відповіла Сара. — Ми не можемо знати, поки не поговоримо з ним.
Маркус узяв телефон.
— Я організую перевірку його адреси.
— Маркусе, — озвалася Сара.
Він не підняв голови.
— Що?
— Будьте обережні. Якщо вбивця стежить за розслідуванням, він може знати, що ми знайшли Мерсера.
Маркус нарешті подивився на неї.
— Саме тому ми поїдемо туди раніше, ніж він очікує.
Сара кивнула.
Вона хотіла сказати ще щось. Хотіла попросити його бути обережним не лише як керівника групи, а як людину, яка вже пережила надто багато.
Але Маркус уже повернувся до роботи.
І вона знову відчула, як між ними стоїть стіна.
Цього разу Сара не стала намагатися її зруйнувати.
Вона просто поклала поруч із ним ще одну папку.
— Я поїду з вами.
— Ні.
— Маркусе…
— Ви потрібні нам тут. Працюйте з профілем убивці й перевірте, чи може він бути пов’язаний із Мерсером особисто.
Сара повільно видихнула.
— Добре. Але ви мені обіцяєте, що не будете діяти самостійно.
Маркус подивився на неї.
— Я нікому нічого не обіцяю.
— Тоді хоча б постарайтеся повернутися живим.
На мить його погляд пом’якшав.
— Я постараюся.
Для Сари ці два слова означали більше, ніж вона хотіла визнавати.
Бо Маркус рідко обіцяв щось.
Але ще рідше говорив неправду.

Поки Маркус і Рік готувалися їхати до Гарольда Мерсера, Дарен залишився в лікарні.
Він ненавидів бездіяльність.
Особливо зараз, коли знав, що вбивця був зовсім поруч і зумів утекти.
Він узяв телефон і відкрив фотографію, яку зробив перед тим, як спуститися в підвал.
На знімку була подряпина на дверях і слід білого порошку.
Дарен збільшив зображення.
Потім помітив те, чого не побачив уночі.
Під шаром крейди на металевій ручці була маленька чорна пляма.
Він відкрив фотографію троянди з місця злочину.
На стеблі була така сама пляма.
Не бруд.
Не фарба.
Можливо, залишок спеціального маркувального матеріалу, який використовували в шкільних майстернях багато років тому.
Дарен швидко набрав повідомлення Ніку.
«Перевір, чи використовували в ліцеї чорний маркувальний склад або спеціальну фарбу для позначення інвентарю. Особливо в підвалі. Це може бути важливо».
Відповідь прийшла за кілька хвилин.
«Перевірю. До речі, ти офіційно заборонений до самостійних розслідувань до виписки. Маркус наказав передати».
Дарен усміхнувся.
«Передай Маркусу, що я дуже зворушений його турботою».
Нік відповів майже миттєво.
«Передам. Але спочатку поясни йому, чому ти поліз у підвал один. Я не хочу бути посередником у вашому розлученні».
Дарен відкинувся на подушку.
Уперше за останні кілька днів він засміявся по-справжньому.
Та сміх швидко стих.
На екрані з’явилося нове повідомлення з невідомого номера.
«Ти вижив. Шкода. Наступного разу Маркус не встигне».
Дарен перестав усміхатися.
Він перечитав повідомлення.
Потім набрав номер Маркуса.
Той відповів майже відразу.
— Що сталося?
Дарен подивився на екран.
— Він знає, що я живий.
На іншому кінці запала тиша.
— Хто?
— Убивця. Він щойно написав мені. Сказав, що наступного разу ви не встигнете.
Маркус не відповідав кілька секунд.
Коли заговорив, його голос став холодним.
— Надішли мені скриншот. Нік перевірить номер.
— Уже надсилаю.
— І, Дарене…
— Так?
— Більше жодних самостійних дій.
Дарен подивився на повідомлення ще раз.
— Зрозумів.
Маркус скинув дзвінок.
Але Дарен знав: цього разу він не просто розлютився.
Він злякався.
І тепер убивця зробив помилку.
Він торкнувся людини, яку Маркус уже не хотів втрачати.
А Маркус Вейл не був людиною, яка пробачала тим, хто загрожував його близьким.
Навіть якщо сам досі не міг визнати, що Дарен став для нього кимось більшим, ніж просто напарником.