Не смій помирати

Розділ 9.

Лікарня пахла антисептиком, холодною кавою та безсонними ночами.
Маркус сидів у коридорі перед операційною, не знімаючи закривавленої сорочки. На його руках залишилися темні плями, які він намагався не помічати.
Рік стояв біля автомата з напоями.
— Тобі потрібна чиста сорочка, — сказав він.
— Мені нічого не потрібно.
— Тобі потрібна чиста сорочка, душ і, можливо, психотерапевт.
Маркус підняв на нього погляд.
— Ти хочеш перевірити, скільки часу потрібно, щоб я викинув тебе з лікарні?
— Ні. Я хочу перевірити, чи ти ще здатний піклуватися про себе.
Маркус відвернувся.
Рік сів поруч.
— Я знаю, про що ти думаєш.
— Сумніваюся.
— Ти думаєш, що якби не відпустив його з очей, цього б не сталося.
Маркус мовчав.
— Але Дарен зробив свій вибір, — продовжив Рік. — І ти не можеш відповідати за кожен його крок.
— Я керівник його групи.
— Ти не його власник.
Маркус стиснув руки.
— Я міг утратити його.
— Так.
Відверта відповідь змусила Маркуса подивитися на друга.
Рік не відвів погляду.
— Ти міг утратити його. І саме тому ти побіг у той підвал, не чекаючи підкріплення. Ти ризикував собою, щоб витягти його. Ти зробив усе, що міг.
Маркус довго дивився на свої долоні.
— Коли я побачив кров, я знову опинився там, — тихо сказав він.
Рік знав, що означає це «там».
У будинку Маркуса.
У тій кімнаті, куди він більше ніколи не повертався.
У минулому, з якого не міг вибратися.
— Ти не там, — сказав Рік. — Ти тут. І Дарен живий.
Двері операційної відчинилися.
Маркус миттєво підвівся.
До них підійшов лікар.
— Ви родичі пацієнта?
— Колеги, — відповів Маркус. — Як він?
Лікар зняв маску.
— Поранення серйозне, але життєво важливі органи не зачеплені. Він утратив багато крові. Ми зупинили кровотечу й стабілізували його стан.
Маркус повільно видихнув.
— Він житиме?
— Наразі його стан стабільний. Наступні години будуть важливими, але підстав для найгірших прогнозів немає.
Маркус кивнув.
Він не усміхнувся. Не сказав нічого.
Просто заплющив очі.
І вперше за весь вечір дозволив собі видихнути.

Дарен прокинувся о 4:26 ранку.
Першим, що він відчув, був біль у боці.
Другим — жахливе бажання випити води.
Третім — голос Маркуса.
— Якщо ти збираєшся знову самостійно вирушати за серійним убивцею, я особисто прикріплю тебе до лікарняного ліжка.
Дарен повільно повернув голову.
Маркус сидів біля вікна, схрестивши руки на грудях. Він виглядав так, ніби не спав кілька днів.
— Доброго ранку, — хрипко сказав Дарен.
— Не починай.
— Я ще нічого не сказав.
— Ти вже прокинувся. Цього достатньо.
Дарен спробував усміхнутися, але біль змусив його скривитися.
Маркус одразу підвівся.
— Не рухайся.
— Я просто хотів сісти.
— А я просто хочу, щоб ти перестав поводитися як самовпевнений ідіот.
— Ви хвилювалися?
Маркус завмер.
Дарен дивився на нього з ледь помітною усмішкою.
— О, це цікаво. Ви навіть не заперечуєте.
— Ти втратив кров, Кросе. Можливо, це вплинуло на твою здатність мислити.
— Можливо. Але ви досі тут.
Маркус відвів погляд.
— Тому що я маю переконатися, що ти не помреш раніше, ніж я встигну тебе звільнити.
Дарен тихо засміявся, але відразу застогнав від болю.
— Не сміши мене.
— Я не намагаюся тебе розсмішити.
— Тоді в тебе природний талант.
Маркус сів на край стільця.
Деякий час вони мовчали.
Потім Дарен став серйознішим.
— Вибачте.
Маркус підняв голову.
— За що?
— Я порушив наказ. Поліз туди сам. Якби ви не прийшли…
Він не закінчив речення.
Маркус довго дивився на нього.
— Ти мав повідомити мене про знахідку.
— Знаю.
— Мав чекати на підкріплення.
— Знаю.
— Міг загинути.
Дарен ковтнув.
— Знаю.
Маркус нахилився вперед.
— Тоді чому ти це зробив?
Дарен замовк.
Він міг відповісти, що хотів упіймати вбивцю. Що не бажав знову втрачати час. Що думав про наступну жертву.
Усе це було правдою.
Але не всією.
— Я не хотів, щоб він знову втік, — нарешті сказав Дарен. — Я бачив сліди й подумав, що в мене є шанс. Я не хотів повертатися до вас із порожніми руками.
Маркус повільно похитав головою.
— Тобі не потрібно нічого доводити мені ціною власного життя.
Дарен здивовано подивився на нього.
— А ви завжди так говорите зі своїми підлеглими?
— Ні.
— Тоді чому зі мною?
Маркус не відповів одразу.
Він подивився у вікно. За склом починав світлішати ранок.
— Тому що я знаю, як це — не встигнути.
Дарен замовк.
Маркус ніколи не говорив про свою сім’ю. У відділку знали лише, що його дружину й доньку вбили багато років тому. Ніхто не ставив запитань, якщо хотів зберегти добрі стосунки з ним.
Але зараз Маркус сам відкрив двері, які зазвичай тримав замкненими.
— Коли я побачив тебе на підлозі, — продовжив він, — я на мить подумав, що знову запізнився. І я не збираюся переживати це ще раз.
Дарен дивився на нього мовчки.
— Я не твоя сім’я, Маркусе, — тихо сказав він.
— Я знаю.
— Але ви не хочете мене втратити.
Маркус стиснув щелепу.
— Не змушуй мене шкодувати про те, що я прийшов сюди.
Дарен ледь усміхнувся.
— Не буду.
Маркус підвівся, щоб налити йому води.
І саме в цю мить Дарен зрозумів, що між ними щось змінилося.
Маркус досі був суворим, різким і нестерпно впертим.
Але тепер Дарен бачив за цією холодністю не лише біль.
Він бачив людину, яка боялася втратити ще когось.
І вперше йому захотілося не просто довести Маркусу, що він хороший детектив.
Йому захотілося стати людиною, якій Маркус зможе довіряти.
— Маркусе?
— Що?
— Коли мене випишуть, ми знайдемо цього виродка.
Маркус поставив склянку на тумбочку.
— Ти спочатку навчишся ходити без допомоги медсестри.
— Це не відповідь.
— Це наказ.
Дарен заплющив очі.
— Так точно, босе.
— Я сказав не називати мене босом.
— Знаю.
Маркус похитав головою.
Але цього разу він не приховав усмішки.