Сліди в підвалі

Розділ 8.

Шкільне подвір’я було освітлене проблисковими маячками патрульних автомобілів.
За стрічкою стояли двоє охоронців і кілька поліцейських. Старий ліцей виглядав похмуро: темні вікна, облуплена фарба на стінах, вузькі проходи між корпусами.
Тіло лежало біля службового входу.
Цього разу вбивця навіть не намагався приховати свою роботу.
Жінка була одягнена в темний костюм. Її обличчя залишалося спокійним, а поруч лежала біла троянда.
На тілі знову був залишений той самий моторошний символ.
Бант.
Маркус підійшов до місця злочину.
— Особу встановили?
— Так, сер, — відповів патрульний. — Вікторія Слоун.
Сара заплющила очі на секунду.
— Отже, вона справді не втекла.
Рік стояв поруч із Маркусом, стискаючи щелепи.
— Він забрав її, привіз сюди й залишив біля школи. Наче хотів повернути її туди, де все почалося.
— Або де, на його думку, все мало закінчитися, — сказала Сара.
Міла прибула за кілька хвилин. Вона присіла біля тіла, оглянула місце й почала фотографувати.
— Убивця діяв за тим самим сценарієм, — сказала вона. — Я поки не можу підтвердити всі деталі, але є одна річ, яка мене турбує.
— Яка? — запитав Маркус.
— Він залишив тіло під камерою спостереження.
Усі подивилися вгору.
На стіні будівлі висіла стара камера.
— Вона працює? — запитав Дарен.
— Охоронець каже, що система давно несправна, — відповів Рік.
Дарен уважно подивився на камеру.
— А якщо це саме те, що він хоче, щоб ми думали?
Маркус підійшов до охоронця.
— Мені потрібні всі записи з камер. Навіть якщо вони нібито не працюють.
— Звичайно, детективе.
— І ключі від усіх службових приміщень.
Охоронець простягнув зв’язку.
— Підвал теж?
Маркус кивнув.
— Особливо підвал.
Сара підійшла до Дарена.
— Ви щось помітили?
Він дивився на двері службового входу.
— Поки що ні.
Але це була неправда.
На металевій ручці дверей він побачив тонку подряпину. Під нею, майже непомітно, залишився слід білого порошку.
Дарен нахилився ближче.
Крейда.
Він згадав фотографію Ітана біля службового входу. Згадав старий план школи й підвальне приміщення, яке давно не використовували.
Потім побачив ще одну деталь: на мокрій підлозі в коридорі були сліди, що вели всередину будівлі.
Не назовні.
Хтось був у підвалі зовсім недавно.
Дарен озирнувся.
Маркус розмовляв із патрульними. Рік перевіряв територію. Міла працювала біля тіла, а Сара обговорювала з іншим офіцером психологічний профіль убивці.
Дарен міг повідомити Маркуса.
Мав повідомити Маркуса.
Але в його голові вже сформувалася інша думка.
Якщо вбивця досі всередині, він може втекти, поки вони перевірятимуть кожну кімнату.
Дарен згадав слова Маркуса: «Жодних самостійних дій».
— Чорт, — прошепотів він.
Він дістав зброю й повільно рушив до службових дверей.
Він збирався лише перевірити підвал.
Лише переконатися, що там нікого немає.
Лише…
Він не встиг закінчити думку.
Двері тихо зачинилися за його спиною.

Усередині школи панувала темрява.
Дарен рухався коридором, освітлюючи шлях ліхтариком. Під ногами скрипіла стара підлога, а з глибини будівлі долинав монотонний звук крапель.
Він знайшов сходи до підвалу.
На стіні висіла стара табличка:
«ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО».
Дарен перевірив зброю й почав спускатися.
На нижньому поверсі повітря було холоднішим. Коридор тягнувся між зачиненими дверима, а на стінах залишилися сліди старої фарби.
Він помітив відчинені двері в кінці коридору.
Звідти пробивалася вузька смужка світла.
Дарен підняв зброю.
— Поліція! Виходьте з піднятими руками!
Тиша.
Він зробив ще крок.
— Я знаю, що ви там!
І тоді почув голос.
— Ти запізнився, детективе.
Дарен завмер.
Голос був спокійним. Майже доброзичливим.
— Вийдіть сюди, — наказав він.
— Навіщо? Щоб ти поставив мені кайданки й відвів до людей, які двадцять три роки тому вирішили, що моє життя нічого не варте?
Дарен відчув, як серце прискорилося.
— Ітане Роу?
За дверима щось тихо дзенькнуло.
— Отже, ви знайшли моє ім’я.
— Ми знайшли достатньо, щоб зупинити вас.
— Ні, детективе. Ви знайшли достатньо, щоб почати розуміти.
Дарен повільно наблизився до дверей.
— Виходьте. Ми можемо поговорити.
— Поговорити? — У голосі чоловіка вперше з’явилося щось схоже на сміх. — Я намагався говорити все своє життя.
Дарен побачив силует.
Чоловік стояв біля старої шафи. На ньому був темний одяг, а обличчя ховалося в тіні.
— Ви вбили чотирьох людей, — сказав Дарен. — І збираєтеся вбити ще.
— Вони не були невинними.
— Це не вам вирішувати.
— Ти говориш так само, як вони.
Дарен стиснув зброю.
— Не робіть цього складнішим, ніж воно є.
Чоловік повільно підняв руки.
На секунду здалося, що він здається.
А потім світло згасло.
Дарен почув різкий рух, ударився плечем об стіну й відчув, як хтось вибиває зброю з його руки.
Він кинувся вперед, схопив нападника за куртку, але той ударив його ліктем у груди.
Дарен похитнувся.
Вони впали на підлогу.
У темряві Дарен устиг схопити чоловіка за зап’ястя. Той смикнувся, і в його руці блиснуло лезо.
— Стій! — гаркнув Дарен.
Він спробував відштовхнути нападника, але відчув різкий біль у боці.
Ніж.
Дарен відсахнувся, притиснувши руку до рани.
Чоловік підвівся й відступив до іншого проходу.
— Ти міг залишитися осторонь, — сказав він.
Дарен спробував піднятися.
— Я тебе знайду…
— Ні. Ти навіть не знаєш, кого шукаєш.
Чоловік зник у темряві.
Дарен кинувся за ним, але ноги підкосилися. Він упав на коліна, відчуваючи, як тепло крові просочується крізь сорочку.
Десь нагорі лунали голоси.
Він спробував покликати на допомогу, але з горла вирвався лише хрип.
Телефон випав із кишені й ковзнув по підлозі.
Дарен потягнувся до нього.
Та рука не слухалася.
Перед очима все почало розпливатися.
І тоді він почув кроки.
Швидкі. Важкі.
— ДАРЕНЕ!
Голос Маркуса.
Дарен спробував відповісти.
— Тут…
Його голос зламався.
Кроки стали ближчими.
— Дарене, тримайся!
Маркус з’явився в коридорі з ліхтариком у руці. Коли світло впало на Дарена, він завмер лише на частку секунди.
Потім кинувся до нього.
— Боже… Кросе!
Маркус опустився на коліна й притиснув тканину до рани.
— Дивись на мене. Чуєш? Дивись на мене!
Дарен ледве розплющив очі.
— Він… пішов…
— Знаю. Не рухайся.
— Я… знайшов його…
— Зараз мене це не цікавить!
Маркус натиснув сильніше, намагаючись зупинити кровотечу.
— Ріку! Сюди! Негайно!
Його голос відбився від стін.
За кілька секунд у коридор влетів Рік.
— Що сталося?!
Побачивши Дарена, він зблід.
— Чорт забирай…
— Викликай швидку! — наказав Маркус. — І перекрийте всі виходи. Убивця ще може бути всередині!
Рік схопив рацію.
Маркус повернувся до Дарена.
— Навіщо ти сюди поліз сам?
Дарен спробував усміхнутися, але скривився від болю.
— Хотів… справити враження.
— Ти ідіот.
— Ви… це вже казали.
— І повторюватиму, поки ти не навчишся слухати!
Маркус говорив різко, майже сердито. Але його руки тремтіли.
Він бачив кров.
Знову.
Він відчував її запах.
Знову.
І на якусь страшну мить підвальне приміщення зникло.
Він знову був у власному будинку, де колись знайшов свою сім’ю.
Знову дивився на нерухомі тіла.
Знову був безсилий.
— Ні, — прошепотів Маркус.
Дарен ледве розплющив очі.