Тіло біля школи

Розділ 7.

— Тут нічого немає.
Дарен стояв посеред вітальні Вікторії Слоун, тримаючи ліхтарик у руці. Його голос звучав роздратовано, а погляд ковзав по порожніх полицях, старих меблях і фотографіях, розкиданих на підлозі.
— Ми обстежуємо будинок уже сорок хвилин, — продовжив він. — Жодних слідів боротьби, жодної крові, жодного тіла. Навіть відбитків, які можна було б упевнено пов’язати зі злочинцем.
— Це не означає, що тут нічого не сталося, — відповів Маркус.
Він стояв біля письмового столу й переглядав документи, які знайшли в шухлядах. Більшість стосувалася роботи Вікторії Слоун у соціальній службі. Деякі були настільки старими, що папір пожовтів, а чорнило майже вицвіло.
— Вона зникла, — сказав Рік. — Телефон вимкнений, сусіди нічого не бачили. Машина стоїть у гаражі.
— Отже, її забрали звідси або вона пішла з кимось добровільно, — озвався Дарен.
— Або вона сама залишила нам цей маленький спектакль, — додала Міла через телефон. Вона залишалася в лабораторії, але була на гучному зв’язку. — Хоча, зважаючи на те, що вбивця залишає троянди й загадкові записки, я б поставила гроші на перший варіант.
Сара оглядала фотографії на стіні.
— Тут щось не так.
Маркус підняв голову.
— Що саме?
Вона вказала на порожнє місце між двома рамками.
— Бачите світліший прямокутник? Тут висіла ще одна фотографія. Її забрали зовсім недавно.
Дарен підійшов ближче.
— Можливо, фотографія Ітана.
— Можливо, — погодилася Сара. — А можливо, людини, яка могла розповісти нам, що насправді сталося двадцять три роки тому.
Маркус повернувся до Ріка.
— Перевір гараж ще раз. Нехай патрульні обстежать прилеглу територію. Ми маємо знайти бодай один слід.
— Уже зроблено.
— Тоді зроби ще раз.
Рік повільно видихнув.
— Знаєш, брате, іноді мені здається, що ти вважаєш повторення тієї самої дії різновидом магії.
— А мені здається, що ти надто багато говориш.
— Ось тепер я впізнаю свого найкращого друга.
Рік поплескав його по плечу й вийшов із кімнати.
Дарен тим часом підійшов до столу, де лежала фотографія маленького Ітана.
Він уважно розглянув її.
Хлопчик стояв біля шкільного входу. На ньому була темна куртка, а на шиї — червоний шарф. Поруч із ним стояла жінка, обличчя якої було частково закрите тінню.
— Маркусе, погляньте.
Маркус підійшов.
— Що?
— Подивіться на двері позаду хлопчика. Це не головний вхід ліцею. Схоже на службовий прохід.
Сара нахилилася над фотографією.
— Ви маєте рацію. Я бачила старі плани школи. Там є окремий вхід до підвального приміщення.
— Для чого він? — запитав Дарен.
— Раніше там зберігали архіви, старі меблі та обладнання. Згодом підвал закрили для учнів.
Маркус забрав фотографію й поклав її до прозорого пакета.
— Ми перевіримо школу завтра вранці. Сьогодні вже пізно.
— А якщо він не чекатиме до ранку? — запитав Дарен.
— Тоді ми будемо готові реагувати на нові обставини.
— З усією повагою, детективе, убивця вже тричі випередив нас.
Маркус повільно повернувся до нього.
— А ти пропонуєш що? Влаштувати нічне полювання наосліп?
— Я пропоную не давати йому ще одну ніч.
Їхні погляди зустрілися.
Раніше така розмова закінчилася б наказом Маркуса замовкнути. Але цього разу він уважніше придивився до молодого детектива.
Дарен був злим не через власне самолюбство. Він справді боявся, що вони знову запізняться.
Маркус знав це відчуття.
Він знав його надто добре.
— Добре, — нарешті сказав він. — Перевіримо ліцей сьогодні. Але разом. Жодних самостійних дій.
— Зрозумів.
— Я серйозно, Кросе.
— Я теж.
Маркус затримав на ньому погляд, ніби намагався переконатися, що цього разу Дарен справді його почув.
Потім усі разом вийшли з будинку.
Вони ще не знали, що вже запізнилися.
Бо поки поліція шукала сліди в порожній оселі, убивця прямував до місця, де все почалося.
До школи.

О 22:16 телефон Маркуса задзвонив.
— Вейл.
— Це патрульний Грант. У нас нове тіло.
Маркус різко зупинився біля автомобіля.
— Де?
— Біля ліцею Святого Августина. На задньому подвір’ї, біля службового входу.
Маркус подивився на Дарена.
Той уже зрозумів усе за його обличчям.
— Вікторія? — запитав Рік.
Маркус прикрив телефон долонею.
— Ми не знаємо.
Він повернувся до патрульного.
— Нічого не чіпайте. Нікого не підпускайте до тіла. Ми вже їдемо.
Він сів за кермо.
Дарен зайняв пасажирське місце, а Рік і Сара поїхали слідом за ними.
Дощ знову посилився.
Маркус міцніше стиснув кермо.
— Він знущається з нас, — тихо сказав Дарен.
— Ні.
— Ні?
— Він хоче, щоб ми так думали. Це різні речі.
Дарен повернув голову до нього.
— Ви справді вважаєте, що він нас веде?
Маркус не відразу відповів.
— Я вважаю, що він хоче контролювати кожен наш крок. А ми не можемо дозволити йому цього.
— Тоді не відставайте, — сказав Дарен.
Маркус кинув на нього короткий погляд.
— Ти щойно наказав мені не відставати?
— Просто перевіряю, чи ви ще слухаєте когось, крім себе.
— Кросе…
— Мовчу.
І вперше за довгий час Маркус ледь помітно посміхнувся.
Це тривало лише мить.
Але Дарен помітив.