Четверте ім’я

Розділ 6.

О пів на дев’яту вечора команда ще працювала.
Нік перевіряв списки колишніх працівників ліцею. Міла чекала на результати лабораторних аналізів. Рік телефонував до соціальних служб і намагався знайти стару справу Ітана Роу, а Сара складала психологічний профіль людини, яка могла перетворити дитячу травму на багаторічну помсту.
Дарен сидів поруч із Маркусом.
Між ними лежала карта міста, на якій були позначені три місця вбивств.
— Подивіться, — сказав Дарен. — Усі три місця розташовані неподалік від старих маршрутів шкільного автобуса.
Маркус нахилився до карти.
— Звідки ти це взяв?
— Я знайшов архівний маршрут автобуса ліцею. У 2003 році він проходив повз будинок Ітана Роу.
— Це може бути збігом.
— Може. Але якщо вбивця хоче відтворити певні спогади, він може обирати місця, пов’язані з його дитинством.
Маркус кілька секунд вивчав карту.
— Добре помітив.
Дарен підняв брови.
— Це була похвала?
— Не звикай.
— Я вже починаю вести список.
Маркус узяв ручку й обвів третю точку.
— Якщо він продовжує рухатися за старим маршрутом, четверте місце може бути тут.
Він указав на будівлю колишнього центру соціальної допомоги.
Рік, почувши це, підійшов ближче.
— Саме там працювала соціальна працівниця, яка вела справу Ітана.
Сара повільно підвела голову.
— Як її звати?
Нік швидко перевірив записи.
— Вікторія Слоун. Шістдесят один рік. Зараз на пенсії. Живе сама в будинку на північній околиці.
Маркус підвівся.
— Ріку, зі мною. Дарене, ти теж. Ніку, передай адресу патрульним. Міло, залишайся на зв’язку. Саро…
Він на секунду замовк.
— Ви їдете з нами.
Сара взяла пальто.
— Я вже думала, ви ніколи не попросите.
— Не плутайте службове доручення з особистим запрошенням.
— Звісно, Маркусе.
Вона усміхнулася.
Він удав, що не помітив.
Але Дарен помітив.
І, судячи з його виразу обличчя, він уже починав розуміти, що ця справа буде небезпечною не лише через убивцю.

Будинок Вікторії Слоун стояв наприкінці тихої вулиці.
У вікнах не горіло світло.
Маркус першим піднявся на ґанок і постукав у двері.
— Поліція! Пані Слоун, відчиніть, будь ласка!
Тиша.
Рік обійшов будинок із правого боку. Дарен залишився біля вхідних дверей, а Маркус спробував зателефонувати жінці.
Телефон був вимкнений.
— Щось не так, — сказав Дарен.
Маркус подивився на нього.
— Чому?
— Перед дверима немає слідів дощу, хоча ґанок відкритий. Хтось міг бути тут нещодавно, але поверхня суха лише біля порога. І ще…
Він нахилився.
На килимку лежав маленький білий предмет.
Паперовий згорток.
Маркус зупинив його жестом.
— Не торкайся.
Він дістав рукавички й обережно підняв згорток.
Усередині лежав аркуш із одним реченням:
«Вона теж мовчала».
Маркус відчув, як холод пробіг по спині.
— Ріку! — гукнув він.
Напарник з’явився з-за будинку.
— Що?
— Викликай підкріплення. Ми заходимо.
Двері виявилися незамкненими.
Усередині пахло холодною кавою й чимось металевим.
Маркус першим увійшов до вітальні.
— Поліція! Є хтось?
Ніхто не відповів.
У коридорі на підлозі лежала розбита фоторамка. На фотографії була молода Вікторія Слоун, поруч із нею стояли кілька соціальних працівників, а позаду виднілася стара будівля центру допомоги.
Дарен підняв ліхтарик.
— Маркусе…
Він указав на двері в кінці коридору.
Вони були прочинені.
Маркус повільно підійшов і штовхнув їх.
Кімната виявилася порожньою.
На столі лежала ще одна біла троянда.
А під нею — фотографія маленького хлопчика.
Ітан Роу.
На звороті було написано:
«Ти запізнився. Як завжди».
Маркус стиснув фотографію в руці.
Вони знову запізнилися.
І тепер у нього було відчуття, що вбивця не просто веде їх за собою.
Він знає кожен їхній крок.
А можливо, навіть знає, що Маркус зробить далі.