Жінка, яка бачила забагато

Розділ 5.

Сара Вітмор не любила, коли її ігнорували.
Особливо чоловіки, які робили це навмисно.
Маркус Вейл був саме таким.
Вона стояла біля дверей його кабінету з двома чашками кави й абсолютно не збиралася йти, поки не отримає хоча б десять хвилин його уваги.
Коли Маркус нарешті з’явився в коридорі, вона простягнула йому одну чашку.
— Кава?
— Ні.
— Це не запитання.
— Тоді відповідь усе одно ні.
Сара подивилася на нього з удаваним розчаруванням.
— Ви завжди відмовляєтеся від подарунків?
— Від тих, які можуть бути способом почати розмову, — так.
— А якщо я скажу, що це просто кава?
— Тоді я запитаю, чому ви принесли її саме мені.
Вона всміхнулася.
— Тому що ви виглядаєте так, ніби не спали дві доби, забуваєте їсти й вважаєте людську доброту підозрілою поведінкою.
— Я вважаю підозрілою поведінкою, коли психолог намагається аналізувати детектива в коридорі.
— Я можу зробити це й у кабінеті.
— А я можу попросити шефа перевести вас в інший відділ.
Сара поставила каву на стіл біля дверей.
— Ви не зробите цього.
Маркус зупинився.
— Чому?
— Тому що ви не любите, коли люди вирішують за вас. І тому що, попри все, ви хочете розкрити цю справу. А я можу вам допомогти.
— Тоді допомагайте справі.
— Я саме це й роблю.
Сара підійшла ближче, але залишила між ними достатньо простору.
— Ви не спите, бо боїтеся побачити сни. Не їсте, бо вважаєте, що немає сенсу піклуватися про себе. А коли хтось намагається наблизитися, ви відштовхуєте його ще до того, як він устигне поставити запитання.
Маркус дивився на неї нерухомо.
— Ви закінчили?
— Ні. Але бачу, що вам це не подобається.
— Ви нічого про мене не знаєте.
— Тоді дозвольте мені дізнатися.
— Ні.
Він відчинив двері кабінету.
Сара не відступила.
— Маркусе…
Він завмер.
Вона вперше назвала його на ім’я.
— Я не прошу вас забути минуле, — тихо сказала вона. — І не прошу довіряти мені відразу. Але ви не можете вічно жити так, ніби будь-яка близькість — це загроза.
Маркус стиснув щелепу.
На мить йому здалося, що коридор зник.
Що він знову стоїть біля дверей свого старого будинку. Що за стіною чекає Анна, а Софі сміється, бо він приніс їй морозиво перед вечерею.
Він почув у пам’яті голос дружини.
«Маркусе, ти не можеш урятувати всіх».
Він відвернувся.
— Не говоріть про те, чого не розумієте.
Сара побачила зміну в його обличчі.
Вона влучила в болюче місце.
І вперше за весь час пошкодувала, що не стрималася.
— Вибачте, — сказала вона.
Маркус увійшов до кабінету.
Двері зачинилися перед її обличчям.
Сара залишилася в коридорі з двома чашками кави.
Вона не звикла відступати.
Але тепер зрозуміла: Маркус не просто не хотів стосунків.
Він жив так, ніби вже втратив усе, що можна було втратити.
І вона не знала, чи зможе колись переконати його, що це не так.

За годину команда зібралася в лабораторії.
Міла стояла біля столу з результатами первинного дослідження. На ній був білий халат, а поруч лежала запечатана прозора упаковка.
— Маю дещо для вас, — сказала вона.
Нік відірвався від ноутбука.
— Якщо це ще одна погана новина, я хочу офіційно заявити, що йду у відпустку.
— Ти не був у відпустці відтоді, як почав працювати тут, — зауважив Рік.
— Саме тому я заслуговую на неї.
Міла підняла руку.
— Досить. Я знайшла записку.
Маркус відразу підійшов ближче.
— Де?
— Під час дослідження матеріалів, отриманих із тіла Елеонори Гейл. Записка була прихована так, щоб її не виявили під час первинного огляду. Вона загорнута в захисний матеріал. Я передала її на експертизу, але попередній текст уже можна прочитати.
Сара, яка щойно зайшла до лабораторії, зупинилася біля дверей.
— Що там написано?
Міла подивилася на Маркуса.
— Я думаю, краще прочитати всім.
Вона обережно поклала фотографію записки на стіл.
На білому аркуші було лише кілька слів, надрукованих чорним шрифтом:
«ТРИ БАНТИ. ТРИ БРЕХНІ. ЧЕТВЕРТА ЗАПЛАТИТЬ ЗА ВСІХ».
Під написом стояла дата.
Завтрашня.
Ніхто не заговорив.
Нік першим порушив тишу.
— Четверта жертва?
— Найімовірніше, — відповіла Сара. — Він не просто погрожує. Він оголошує наступний крок. Три вбивства були частиною одного задуму, а тепер він хоче, щоб ми чекали на четверте.
Дарен підійшов до столу.
— «Три брехні». Можливо, кожна жертва приховувала щось про школу.
— Або кожна була причетна до однієї спільної події, — додав Маркус.
Він дивився на записку.
— Ніку, перевір усі архіви ліцею. Старі учнівські справи, скарги, дисциплінарні рішення, звільнення працівників. Мені потрібні всі інциденти за останні двадцять п’ять років.
— Це тисячі документів.
— Тоді починай із найдавніших.
— Я так і знав, що відпустка мені не світить.
— Міло, встанови, чи є на записці відбитки або інші сліди. Ріку, зв’яжися з адміністрацією школи. Я хочу поговорити з усіма, хто працював там одночасно з жертвами.
— А я? — запитав Дарен.
Маркус подивився на нього.
— Ти зі мною.
Дарен кивнув.
Сара підійшла ближче.
— Я хочу поговорити з вами про профіль убивці.
— Говоріть.
— Не тут.
Маркус насупився.
— Чому?
— Тому що те, що я збираюся сказати, стосується не лише справи. І я не хочу, щоб команда робила висновки раніше, ніж я поясню все до кінця.
Маркус подивився на неї кілька секунд.
— У мене немає часу на загадки, докторко Вітмор.
— А в мене немає часу на детективів, які вважають, що можуть розкрити психологічно складну справу, ігноруючи психологію.
Рік тихо присвиснув.
— Вона справді не боїться смерті.
— Ріку, — одночасно сказали Маркус і Міла.
— Гаразд. Мовчу.
Маркус нарешті кивнув на двері.
— П’ять хвилин.
Сара пішла за ним.
Дарен проводжав їх поглядом, а тоді повернувся до Ріка.
— Вона справді зацікавлена в ньому?
Рік глянув на двері кабінету.
— О, хлопче. Вона ще не знає, на що підписалася.
— А він?
— Він навіть не знає, що хтось підписався.
Міла зітхнула.
— Чудово. Серійний убивця, три жертви, четверта в списку й романтична катастрофа в нашому відділку.
Нік підняв руку.
— Я голосую за те, щоб ми спочатку знайшли вбивцю, а вже потім рятували особисте життя Маркуса.
— Підтримую, — сказав Дарен.
Рік поплескав його по плечу.
— Вітаю. Ти вже починаєш розуміти нашу команду.