Дитячий майданчик

Розділ 4.

Дощ не припинявся всю ніч.
Він стукав по шибках поліцейського відділку, розмивав вогні міста й перетворював вулиці на темні дзеркала. Маркус сидів у своєму кабінеті, втупившись у фотографії двох жертв.
Олена Восс. Емілі Кларк.
Дві жінки. Одна школа. Одна біла троянда.
І бант, який перетворював убивство на послання.
Маркус провів долонею по обличчю й потягнувся до чашки. Кава давно охолола.
На краю столу лежав його телефон. О пів на третю ночі на нього надійшло повідомлення з невідомого номера.
«Ви теж колись мали родину, детективе Вейл. Цікаво, чи пам’ятаєте ви, як це — втрачати все».
Маркус перечитав ці слова щонайменше двадцять разів.
Він не показав повідомлення Ріку. Не тому, що не довіряв напарникові. Просто не хотів вимовляти вголос те, що й без того роками жило в ньому.
Його дружина Анна.
Його маленька донька Софі.
Вони не мали стати частиною жодної справи. Не мали опинитися на фотографіях із місця злочину. Не мали перетворитися на імена, які Маркус вимовляв лише подумки.
Але маніяк забрав їх, а разом із ними — ту частину Маркуса, яка колись уміла сміятися без зусиль.
Відтоді він навчився існувати.
Це було не те саме, що жити.
Телефон завібрував знову.
Цього разу дзвонив Рік.
— Ти вже на роботі? — запитав напарник.
— Так.
— Звісно. А я ще сподівався, що ти спиш, як нормальна людина.
— Ти телефонував, щоб обговорити мій режим?
— Ні. У нас проблема.
Маркус випростався.
— Яка?
— Знайшли тіло.
— Де?
— У парку Рівервуд. Біля дитячого майданчика.
Маркус підвівся так різко, що стілець відсунувся назад.
— Хто?
Рік на мить замовк.
— Директорка ліцею Святого Августина. Елеонора Гейл.
Маркус заплющив очі.
Три жертви.
Тепер убивця вже не просто нагадував про себе.
Він прискорювався.
— Я виїжджаю, — сказав Маркус.
— Маркусе…
— Що?
— Там діти.
Маркус завмер.
— Які ще діти?
— Поліція вже вивела людей із парку. Тіло знайшов чоловік, який вигулював собаку. Дитячий майданчик розташований просто поруч. За словами патрульних, убивця залишив усе так, щоб тіло було видно з головної алеї.
Маркус схопив пальто.
— Нікому не дозволяй наближатися.
— Я вже на місці.
— І Ріку?
— Що?
— Не підпускай туди журналістів.
— Я постараюся не вбити жодного. Принаймні до твого приїзду.
Маркус скинув дзвінок.
За кілька хвилин його автомобіль уже мчав крізь мокрі вулиці.

Парк Рівервуд зазвичай був найспокійнішим місцем у місті.
Тут гуляли батьки з дітьми, бігали спортсмени, а літні люди годували голубів біля невеликого ставка.
Тепер алеї були перекриті поліцейськими стрічками.
Гойдалки повільно рухалися від вітру. На одній із них лежав маленький червоний дитячий м’яч.
Маркус помітив його ще до того, як підійшов до місця злочину.
І чомусь не зміг відвести погляду.
— Вейле!
Рік стояв біля огородження. Його обличчя було похмурим.
— Як ти?
— Пізніше.
Рік знав цю відповідь. Він чув її сотні разів.
Пізніше.
Коли закінчиться справа. Коли зловлять убивцю. Коли зникнуть фотографії. Коли Маркус нарешті дозволить собі згадати, що він не тільки детектив.
Але це «пізніше» ніколи не наставало.
— Добре, — тихо сказав Рік. — Тоді працюємо.
Тіло лежало біля дерев’яної конструкції дитячого майданчика, накрите до прибуття судмедексперта. Поряд стояла маленька біла троянда.
Маркус повільно оглянув місце.
— Знову троянда.
— Так, — відповів Рік. — І ще дещо.
Він показав на пісок біля лавки.
Там виднілися сліди взуття, частково змиті дощем.
— Криміналісти вже фотографують. Але є підозра, що один слід належить не вбивці, а людині, яка знайшла тіло.
— Знайди його взуття. Порівняємо.
— Уже зробили.
Маркус перевів погляд на тіло.
Міла саме підійшла до них у захисному комбінезоні. Цього разу на її обличчі не було жодної звичної іронії.
— Вона мертва не через природні причини, якщо ти раптом сподівався на диво, — сказала вона. — Попередньо час смерті — минула ніч. Остаточний висновок буде після розтину.
— Та сама постановка?
Міла кивнула.
— Та сама жорстокість. Тіло було понівечене, а органи викладені у формі банта. Деталі я повідомлю після експертизи. Але є одна відмінність.
— Яка?
— Її руки. Вони складені так, ніби вона тримала щось перед смертю. На долонях є сліди, які я хочу перевірити.
Маркус присів поруч, не торкаючись нічого.
— Вона могла тримати предмет?
— Могла. Або вбивця хотів, щоб ми так подумали.
Рік озирнувся на порожній майданчик.
— Навіщо парк? Навіщо саме тут?
Маркус подивився на гойдалки.
— Щоб ми відчули, що він здатний зіпсувати навіть місце, де люди повинні бути в безпеці.
— Чудово, — буркнула Міла. — Психопат із почуттям символізму. Саме цього нам не вистачало.
— Міло, — попередив Рік.
— Що? Я маю право ненавидіти свою роботу вголос.
Маркус повільно випростався.
— Де Дарен?
— Пішов до входу в парк, — відповів Рік. — Сказав, що хоче перевірити, чи є камери на сусідніх будівлях.
— Сам?
— Так.
Маркус різко повернувся.
— Я ж наказував йому не працювати самостійно.
Рік зітхнув.
— Маркусе, він не твій син.
— На щастя.
— І ти не його батько.
— Я його керівник.
— Це я знаю. Про це знає весь відділок. Думаю, навіть людина, яка миє в нас вікна, уже чула, як ти погрожував звільнити Дарена.
Маркус кинув на нього холодний погляд.
— Ти закінчив?
— Ні, але я хочу жити, тому так.
Маркус пішов до входу в парк.
Дарен стояв під навісом біля службової будівлі й розмовляв із патрульним. Побачивши Маркуса, він закінчив розмову.
— Я знайшов камеру, — сказав він замість привітання.
— А я знайшов детектива, який не виконує наказів.
— Тоді в нас обох продуктивний ранок.
Маркус повільно вдихнув.
— Ти мав працювати з Ріком.
— Рік працює з вами. Я перевірив інший напрямок.
— Саме тому ти мав повідомити мене.
Дарен на секунду замовк.
— Ви праві.
Маркус навіть не відразу зрозумів, що почув.
— Що?
— Я мав повідомити вас. Але камера розташована на будівлі через дорогу, і я хотів переконатися, що вона працює. Вона працює. Запис зберігається за останні сорок вісім годин.
Маркус примружився.
— Ти щойно погодився зі мною?
— Не звикайте.
На мить між ними повисла тиша.
А потім Маркус ледь помітно кивнув.
— Добре. Покажеш мені запис.
Дарен дістав планшет.
— Я ще помітив дещо. Директорка не просто працювала в ліцеї. Вона була там, коли навчалася Емілі Кларк. І коли там працювала Олена Восс.
Маркус уважно подивився на нього.
— Тобто всі три жертви були пов’язані з одним навчальним закладом.
— Так. І я думаю, що вбивця не просто мститься окремим людям. Він карає тих, хто, на його думку, був причетний до чогось, що сталося в школі.