Не перша жертва

Розділ 3.

Наступного ранку Маркус прийшов до відділку о 6:10.
Він не спав майже всю ніч. Після повернення з площі вони з Дареном переглянули записи з камер, опитали двірника та перевірили квітковий магазин. Троянда виявилася свіжою, а її стебло було зрізане професійним інструментом.
На пелюстках знайшли сліди води, але поки що не вдалося встановити нічого, що могло б ідентифікувати того, хто її залишив.
Дарен мав рацію щодо часу.
І це дратувало Маркуса більше, ніж він хотів визнавати.
На його столі лежала нова папка.
На обкладинці було написано одне слово: «Секретно».
— Ти виглядаєш жахливо, — повідомив Рік, заходячи до кабінету.
— Доброго ранку і тобі.
— Я серйозно. Ти спав?
— Так.
— Скільки?
— Достатньо.
— Тобто ні хвилини.
Рік сів навпроти.
— Я говорив із шефом. Він хоче, щоб ми всі були в конференц-залі о сьомій.
— Навіщо?
— Не сказав. Лише наказав привести Кроса.
Маркус підняв голову.
— Що він накоїв?
— Поки нічого. Хоча день ще молодий.
О сьомій усі зібралися в конференц-залі.
Шеф Луїс Беннет стояв біля екрана. Його обличчя було серйозним, а руки міцно стискали папку.
— Учора ми вважали, що маємо справу з одним убивством, — почав він. — Сьогодні я змушений повідомити вам, що це не перше.
На екрані з’явилася фотографія іншої жінки.
— Три тижні тому в сусідньому окрузі знайшли тіло Емілі Кларк. Тридцять дев’ять років. Колишня бібліотекарка. Смерть спершу класифікували як окремий злочин, оскільки на місці не було очевидних ознак зв’язку з учорашнім убивством.
Міла підвелася ближче до екрана.
— Але є спільні деталі?
— Є. Обставини були приховані від преси. Проте сьогодні вранці експерти підтвердили, що спосіб підготовки тіла має схожі ознаки. Також у справі Кларк знайшли білу троянду.
Рік тихо вилаявся.
Дарен не відводив погляду від фотографії.
— Чому нам не повідомили раніше?
— Тому що окружна поліція не вважала справи пов’язаними, — відповів Луїс. — Після вчорашнього злочину вони передали нам матеріали. Тепер ми працюватимемо спільно.
Маркус схрестив руки.
— Що відомо про Кларк?
— Вона теж була пов’язана зі школою. Працювала бібліотекаркою в тому самому ліцеї Святого Августина. Там вона пропрацювала дванадцять років.
У кімнаті стало тихо.
— Обидві жертви працювали в одній школі? — перепитав Нік.
— Так.
— Отже, вбивця міг бути колишнім учнем, — сказав Дарен.
Маркус повільно повернув голову до нього.
— Або працівником. Або батьком одного з учнів. Не поспішай із висновками.
— Я не поспішаю. Я просто називаю очевидне.
— Твоє очевидне ще не доказ.
— Тоді знайдімо докази.
Луїс стукнув пальцями по столу.
— Досить. Саме тому до справи приєднується ще один фахівець.
Двері відчинилися.
У кімнату увійшла жінка з рудуватим волоссям, зібраним у недбалий вузол. На ній був темний жакет, світла сорочка й вираз обличчя людини, яка встигла оцінити кожного присутнього ще до того, як переступила поріг.
Вона поставила сумку на стілець.
— Перепрошую за запізнення. На в’їзді до міста сталася аварія. Водій таксі вирішив, що правила дорожнього руху — це рекомендації для людей без фантазії.
— Докторко Вітмор, — сказав Луїс, — рада бачити вас у нашій команді.
— Сара, будь ласка. «Докторко» змушує мене відчувати себе старшою, ніж я є.
Вона перевела погляд на присутніх.
— Отже, хто з вас Маркус Вейл?
Маркус не відповів одразу.
— Я.
Сара подивилася на нього уважніше.
Спершу — на очі. Потім на ледь напружену щелепу. На руки, складені перед грудьми. На те, як він стояв: нерухомо, наче навіть звичайна розмова була для нього потенційною загрозою.
Вона ледь усміхнулася.
— Цікаво.
— Що саме? — запитав Маркус.
— Ви вже вирішили, що я вам не сподобаюся.
— Я ще не вирішив.
— Ні, вирішили. Просто не хочете визнавати це вголос.
Рік повільно повернувся до Міли.
— Вона щойно прожила з ним знайомство швидше, ніж ми за десять років.
Міла кивнула.
— І досі жива. Вражає.
Сара простягнула Маркусу руку.
Він подивився на неї, потім на руку, але не потиснув її.
— Ми тут не для знайомств.
Її усмішка стала трохи ширшою.
— А я думала, ви тут для розслідування вбивств. Але, можливо, у вас є окремий відділ із боротьби проти рукостискань.
Нік пирснув сміхом і швидко вдав, що кашляє.

Маркус навіть не кліпнув.
— Докторко Вітмор, ви закріплені за справою для психологічного профілювання підозрюваного. Працюйте з матеріалами, а не з моїм характером.
— Я працюю з тим, що бачу. А зараз бачу людину, яка не дозволяє собі відчувати нічого, бо боїться, що одного разу це зламає її остаточно.
У кімнаті настала тиша.
Рік перестав усміхатися.
Маркус повільно випростався.
— Ще одне слово про мене — і ви працюватимете з матеріалами без моєї участі.
Сара не відвела погляду.
— Ви можете не говорити про себе, детективе. Але це не означає, що ви перестаєте про себе розповідати.
Маркус узяв папку зі столу.
— Зустріч закінчено. Усі до роботи.
Він вийшов із кімнати, не озираючись.
Сара дивилася йому вслід.
— Він завжди такий?
Рік зітхнув.
— Ні. Іноді він ще гірший.
— Чудово, — сказала Сара. — Тоді в мене буде багато роботи.
Дарен, який досі мовчав, підсунув до неї фотографію Олени Восс.
— Якщо ви справді вмієте читати людей, спробуйте прочитати його.
Сара поглянула на фотографію.
— Кого саме?
— Убивцю.
Вона перестала усміхатися.
— О, детективе Крос. Я думаю, він сам дуже хоче, щоб ми спробували.
Дарен нахмурився.
— Чому?
Сара поклала фотографію на стіл.
— Тому що людина, яка залишає тіло на головній площі й прикрашає місце злочину білою трояндою, не просто вбиває. Вона ставить виставу. Вона хоче глядачів.
Вона перевела погляд на всіх присутніх.
— А вистава не має сенсу, якщо її ніхто не дивиться.
За вікном почався дощ.
Десь у місті людина, яку вони шукали, дивилася на новини про вбивство Олени Восс.
Вона не посміхалася.
Не раділа.
Просто чекала.
Тому що знала: поліція вже почала ставити правильні запитання.
І тому що наступна відповідь мала коштувати комусь життя.