Людина, яка не моргала

Розділ 2.

О 8:30 ранку відділок уже гудів, наче вулик.
Нік Гейл сидів перед трьома моніторами, намагаючись синхронізувати записи з камер спостереження. На столі поруч стояла порожня чашка, два блокноти й упаковка печива, яку хтось устиг відкрити без дозволу.
— Хто з’їв моє печиво? — запитав він, не відриваючи погляду від екрана.
— Можливо, його викрав злочинець, — озвався Рік, проходячи повз.
— Тоді в нас є ще одна справа.
— Не хвилюйся. Якщо знайдемо його, Маркус особисто допитає за кожну крихту.
— Я серйозно.
— А я ні. У цьому наша головна відмінність.
Рік поклав на стіл теку.
— Що з камерами?
— Поки нічого. О 00:41 біля ратуші проїхала чорна машина. Номер не видно через бруд на знаку. О 01:12 зображення на камері біля фонтану зникло на сім хвилин.
— Технічна несправність?
— Можливо. Але дивно, що інші камери працювали нормально.
— Тобто хтось знав, де саме вимкнути огляд.
Нік кивнув.
— І ще. За даними поліції, у кварталі від площі є службовий проїзд. Якщо машина заїхала туди, її могли не помітити.
Рік нахилився до монітора.
— Добре. Збережи все. І перевір, чи не було подібних збоїв раніше.
— Уже перевіряю.
— Ти найкращий, Ніку.
— Я знаю.
— О, дивись, у нього прокинулася самовпевненість.
— Це називається кава.
Двері кабінету відчинилися.
Маркус увійшов, тримаючи теку з первинними матеріалами справи. Він виглядав так, ніби не спав усю ніч, хоча Рік знав: Маркус міг провести без сну дві доби й усе одно помічати те, що інші пропускали.
— Зібрання через п’ять хвилин, — сказав він. — Усі в конференц-зал.
— А якщо хтось не прийде? — запитав Нік.
— Я знайду йому кориснішу роботу. Наприклад, мити підлогу в морзі.
— Це вже схоже на погрозу, — пробурмотів Нік.
— Це і є погроза.
У конференц-залі Маркус розклав фотографії та матеріали.
— Жертва — Олена Восс, сорок два роки. Учителька літератури в ліцеї Святого Августина. Жила сама. За попередніми даними, востаннє її бачили вчора ввечері, коли вона виходила зі школи.
Рік увімкнув екран.
— Камери біля ліцею зафіксували її о 18:17. Вона сіла в таксі. Ми встановлюємо водія. Телефон перестав передавати сигнал о 21:06.
— Тіло знайшли за кілька годин, — сказав Маркус. — Отже, нам потрібно з’ясувати, де вона була між дев’ятою вечора та моментом смерті.
— Або раніше, — додала Міла, яка саме зайшла до зали. — Не забувайте, що тіло могли перемістити. Остаточний час смерті встановлю після розтину.
Вона кинула на стіл папку.
— Є ще дещо. На тілі не знайшли жодних очевидних ознак боротьби, які вказували б на те, що напад стався на площі. Вбивця, найімовірніше, контролював ситуацію від самого початку.
— Тобто жертва могла знати його, — припустив Рік.
— Або він створив обставини, за яких вона не відчула небезпеки, — відповів Маркус.
Він помовчав, розглядаючи фотографію Олени.
— Перевіримо її минуле. Колег, учнів, колишніх учнів. Усе, що стосується конфліктів або скарг.
— Якщо вона двадцять років працювала в школі, список буде величезний, — зауважив Нік.
— Тоді почнеш із тих, хто покинув школу за скандальних обставин.
Раптом двері знову відчинилися.
На порозі стояв незнайомий чоловік.
Високий, темноволосий, у чорній куртці. Він мав вигляд людини, яка не збиралася ні в кого просити дозволу, щоб увійти до кімнати.
— Я шукаю детектива Маркуса Вейла.
Маркус навіть не підвів голови.
— Знайшов.
— Детектив Дарен Крос. Мене перевели до вашого відділу.
Тиша тривала рівно дві секунди.
— Ні, — сказав Маркус.
Дарен повільно кліпнув.
— Перепрошую?
— Я сказав «ні».
— Це не схоже на офіційне рішення.
— А ти не схожий на людину, яка розуміє натяки.
Рік прикрив рот рукою, приховуючи усмішку.
Дарен перевів погляд на нього.
— Він завжди такий привітний?
— Ні, — відповів Рік. — Сьогодні він ще не снідав.
— Ріку, — попередив Маркус.
— Мовчу.
Дарен підійшов до столу й поклав перед Маркусом документи.
— Наказ про переведення підписаний шефом Луїсом. Я закріплений за вашим відділом.
Маркус нарешті підвів очі.
— Я читав твою справу.
— Тоді вам відомо, чому мене перевели.
— Мені відомо, що ти застрелив затриманого злочинця.
— Він намагався дістати зброю.
— А службове розслідування встановило, що ти міг діяти інакше.

Дарен не відвів погляду.
— Службове розслідування не стояло перед людиною, яка щойно вбила дитину й збиралася втекти.
У кімнаті запала тиша.
Навіть Міла перестала перегортати сторінки.
Маркус повільно підвівся.
— Тут ти не герой, Крос. І не суддя. Ти детектив. Якщо я побачу, що ти дозволяєш емоціям керувати твоїми рішеннями, я особисто подбаю, щоб твоє наступне переведення було до архіву.
— Якщо я побачу, що ви пропускаєте важливі докази через власну впертість, я вам про це скажу.
Рік заплющив очі.
— Боже, — прошепотів він. — Вони знайомі півтори хвилини.
Міла схилилася до Ніка.
— Ставлю двадцять, що хтось із них сьогодні отримає догану.
— Я ставлю сорок, що обоє.
— Ви закінчили? — запитав Маркус, не повертаючись до них.
— Ні, — сказала Міла. — Але можу продовжити подумки.
Маркус знову подивився на Дарена.
— Ти не торкатимешся доказів без дозволу. Не проводитимеш допитів самостійно. І не прийматимеш жодних рішень без погодження зі мною.
— А якщо я помічу щось, чого ви не помітили?
— Тоді сподіватимешся, що я встигну тебе вислухати до того, як звільню.
Дарен ледь помітно посміхнувся.
— Домовилися.
— Я не пропонував домовлятися.
— А я не питав.
Рік повільно повернувся до Ніка.
— Я вже сумую за часами, коли найбільшою проблемою була кава.
Маркус указав на вільний стілець.
— Сідай, Крос. Подивимося, чи вмієш ти робити щось корисне.
Дарен сів і взяв до рук фотографії з місця злочину.
Він переглядав їх мовчки.
Перша. Друга. Третя.
На четвертій затримався.
Потім повернувся до першої.
Його погляд звузився.
— Хто знайшов тіло?
— Двірник, — відповів Рік.
— Він торкався чогось?
— Каже, що ні.
Дарен підсунув до себе фотографію головної площі.
— А це що?
Він указав на край знімка, де біля кам’яного постаменту виднілася маленька біла троянда.
Маркус нахилився.
— Квітка.
— Дякую, я вже почав думати, що це риба, — відповів Дарен.
Міла тихо хмикнула.
Маркус кинув на новачка холодний погляд.
— Продовжуй.
Дарен не зважав.
— Троянда лежить поза основною зоною, де виявили тіло. На фотографіях вона не зім’ята, хоча площа була вологою. Пелюстки чисті. Якщо її залишили там до ночі, вони мали б бути мокрішими.
— І що це означає? — запитав Рік.
— Що квітку могли принести незадовго до того, як знайшли тіло. Або після того, як його залишили. Потрібно перевірити, чи є на ній сліди, і встановити, звідки вона взялася.
Маркус подивився на фотографію ще раз.
— Ми вже перевіряємо місце.
— Тоді перевірте краще.
Їхні погляди зустрілися.
Маркус ненавидів людей, які вважали себе розумнішими за всіх.
Дарен, судячи з виразу його обличчя, ненавидів людей, які вирішували, що вже все знають.
І обоє щойно знайшли ідеальну причину не довіряти одне одному.
— Ріку, — нарешті сказав Маркус. — Повернися на площу. Знайди троянду, якщо вона досі там. Обережно.
— Зрозумів.
— Кросе, ти їдеш із ним.
Дарен підвівся.
— Нарешті.
— Не радій. Якщо твоя зачіпка виявиться марною, сам писатимеш звіт.
— Якщо виявиться правильною?
Маркус подивився на нього без найменшої усмішки.
— Тоді теж писатимеш звіт.
Рік розсміявся.
— О, хлопче. Тобі тут сподобається.
Дарен узяв куртку.
— Уже бачу.
Коли вони вийшли, Міла перехрестила руки на грудях.
— Ну що, Маркусе? Як тобі новий колега?
— Якщо він ще раз мені перечить, я замкну його в кімнаті для речових доказів.
— Чудово. Тоді в нас буде ще один доказ.
Маркус не відповів.
Він дивився на фотографію білої троянди.
Дарен міг бути нестерпним, самовпевненим і небезпечним для власної кар’єри.
Але він помітив те, що інші пропустили.
І це означало, що його, можливо, доведеться залишити.
Маркус не любив визнавати чужу правоту.
Особливо коли йшлося про новачків.
Особливо коли новачки мали рацію.
А десь в іншій частині міста чоловік сидів перед дзеркалом і спокійно зав’язував краватку.
На його столі лежала шкільна фотографія двадцятирічної давнини.
На ній усміхнена Олена Восс стояла поруч із групою учнів.
Чоловік провів пальцем по її обличчю.
— Перший бант, — прошепотів він. — Ти б мала пишатися, учителько.
Він поклав фотографію в шухляду.