Прощання

Відьма все ж змусила підлітків взяти десерти з її тарілок, хоч як вони не відмовлялися. Меллісу взагалі важко переконати, якщо вона щось собі надумала. Вони швидко запихнули її до рота, спостерігаючи за вечіркою.

Танці, музика і шум продовжувалися, не стихаючи ні на мить, та близнюки майже звикли до цих звуків, хоч вони і вдаряли трохи по скронях.

Час минав досить швидко і небо з кожною миттю ставало темнішим. Відьма перевела погляд у вікно, а тоді кивнула сама собі:

– Пора. – вона встала, підходячи до дітей. – Нам вже треба йти. – тихо сказала Мелліса, махнувши головою до фамільяра.

– Уже? – запитав Тарас розпачливо. Звісно, це ж означало їхнє прощання.

– Гелловінська ніч підходить до свого закінчення і ми маємо піти до того, як двері зачиняться повністю до наступного року. – пояснила вона.

Оксана лише мовчки кивнула, хоча на її очах вже почали з'являтися сльози. Говорити було складно, бо у горлі з'явився неприємний ком, який вона ніяк не могла проковтнути.

Відьма взяла їх за руки, прямуючи до виходу. Нечисть і мертві не звернули уваги, повністю поглинувшись у власне святкування. А батько послідував за ними до порогу будинку.

– Ну що ж, пора прощатися. – тихо сказав він. Чоловік намагався зробити свій голос радісним, але всі чули нотки болю й суму від прощання з власними дітьми. Він посміхався, але очі видавали його. Батько кинувся вперед, міцно обійнявши своїх дітей.

– Так, напевно. – тихо відповіла Оксана, вчепившись у його сорочку.

Обоє близнюків вже не стримували сльози, тримаючись за батька мертвою хваткою.

– Я був щасливий вас побачити, хоч і спосіб ви обрали не найкращий. – батько злегка засміявся, відступивши назад. – Але все ж, будь ласка, не ходіть на кладовище у Гелловін. Я зможу почекати, якщо ви не провідаєте мене у цей день.

– Або тільки зі мною. – суворо промовила Мелліса, нахилившись до близнюків. – Зрозуміли?

Підлітки швидко закивали головами, злякавшись від тону відьми.

– Так, ми зрозуміли. – відповів за обох Тарас, а тоді повернувся до батька. – Тату... Ми, – почав він, збираючись з думками. – хотіли подякувати тобі за те, що ти став нашим батьком, і за ту любов та турботу, яку ти нам дав. – сказав хлопець, опустивши голову. Він не наважувався підняти погляд, поки сльози продовжували падати на підлогу.

– І пробач, якщо доставляли проблем. – продовжила Оксана.

– А я дякую вам за те, що погодилися стати моїми дітьми. Ці десять років були найщасливішими у моєму житті. – він витер сльози, посміхаючись. – Шкода, що цього часу було так мало. – він ще раз обійняв дітей.

– Нам вже пора. – сказав Мандрагор, повертаючись до виходу. – А то не встигнемо.

– Бувайте.

– Ми ще прийдемо! – викрикнула Оксана, спускаючись по сходах.

– Бувайте-бувайте. – махав рукою Чорт, хитро посміхаючись. – Ще побачимося. – весело викрикнув він, через що батько скоса поглянув на нього.

Що було далі вони вже не бачили, оскільки будинок зникав на горизонті з кожним наступним кроком.

– Що далі? – запитав Тарас, коли вони переступили поріг кладовища. Він вже не відчував цього мертвецього холоду, як раніше.

– Я відчиню двері у людський світ. – відповіла відьма. Вона голосно видихнула і промовила якесь заклинання. Підлітки не розуміли слова та й взагалі не розуміли якою мовою говорила відьма. Але схоже, що заклинання діяло, оскільки близнюки знову відчули паморочення в голові, і все занурилося у темряву.

* * *

– Оксано, ти як? – запитав хлопець, повільно піднявшись.

– Наче все добре. – відповіла вона, роззирнувшись. – Схоже, ми повернулися. – сказала дівчина, дивлячись на темне, але звичне небо. Вона взяла до рук телефон. – П'ята ранку!? – викрикнула Оксана.

– Що?

– І що ми скажемо, коли прийдемо в дитячий будинок!? – запитала дівчина, встаючи на ноги.

– Скажете, що вас викрала зла відьма. – несподівано промовила Мелліса, підходячи ближче з сірим котом в руках. – Ходімо, побудете в мене кілька годин, хоч поспите трохи. – сказала вона, прямуючи на вихід з кладовища.