Несподівана зустріч

Дівчина прокинулася перша. Вона розгублено потерла очі, роззирнувшись, і відразу помітила свого брата, який лежав поряд.

– Тарасе! – викрикнула вона, намагаючись привести до тями хлопця. – Тарасе. – продовжувала Оксана, стряхнувши його.

– Так... – все ще повністю не отямившись, відповів хлопець, повільно сівши. Він повернувся до сестри. – Зі мною все гаразд.

Але коли він сів, Оксана зрозуміла: його тіло все ще лежало на землі.

"Щ-що?" вона в паніці оглянулася і побачила, що її тіло теж лежало поряд.

Тарас повільно підняв погляд, не помітивши їхніх тіл. Вони все ще були на кладовищі, але щось було не так, хоча хлопець не міг зрозуміти, що саме.

Дивного туману вже не було, тому вони вони нарешті могли побачити хоч щось, окрім власного носа.

І тоді його осінило. Небо. Воно було в тьмяно-жовтих відтінках, на відміну від звичного сіро-похмурого. А ще дерева. Вони були яскраво оранжевими. І це нормально. Було б. Якби не одне але.

Коли вони тільки прийшли на кладовище, дерева ще не пожовтіли. Хоча вже й був кінець жовтня, листя на деревах зовсім не жовтіло. Лише поодинокі листки, які, ніби тримаючись за життя, не хотіли падати на землю.

Але зараз листя переливається різними кольорами жовтого і оранжевого. Лише поодинокі листки залишалися зеленими, ніби зовсім протилежність до того, що було всього мить назад.

– Оксано, ти теж це бачиш? – запитав Тарас, не відриваючи погляд від дерев.

– А ти це? – питанням на питання відповіла дівчина, дивлячись на їхні непритомні тіла.

– Що за чортівня!?

– Не знаю. – тихо відповіла Оксана, вставши на ноги.

– Хей! Ви як тут опинилися!? – викрикнула дівчина, заходячи на територію кладовища. Близнюки бачили її доволі часто, оскільки вона жила неподалік дитячого будинку, але плітки про неї ходили не найкращі. Та й від неї завжди віяло якоюсь невідомою і дещо страхітливою енергією. Вона йшла швидко. Кожен крок відлунював у голові, через що підлітки боязко відступили назад. – Я запитала як ви тут опинилися? – повторила вона. Голос її віддавав холодною роздратованістю, що заставило Оксану здригнутися.

– Ви нас бачите? – розгублено запитала дівчина, кинувши швидкий погляд на їхні  тіла.

– Так. – здається, її це питання не здивувало.

– Ми були на кладовищі, потім з'явився туман і ми знепритомніли. – тремтячим голосом відповів Тарас, перестрибуючи від одного факту до іншого. Він боязко стиснув руку сестри, відчуваючи хоч якусь безпеку поряд з нею. – А тепер наші тіла...

– Ви прийшли на кладовище на Гелловін? – це звучало не як питання, а ствердження. Вона не стала дослуховувати, її голос став ще більш роздратованим з кожним словом, а обличчя викривилося від злості. – Якими ідіотами треба бути, щоб прийти на кладовище в той день, коли межа між світами майже повністю зникає. – вона ледь не плювалася отрутою, говорячи це.

– Меллісо. – позаду дівчини з'явився невідомий чоловік і підлітки заклякли від страху, боячись ступити й крок. Чоловік мав червону шкіру, з лоба вилазили невеличкі роги, а найгірше те, що його ноги були не людськими, а позаду вертівся хвіст.

Тарас міцніше обійняв сестру, намагаючись її прикрити.

– А це хто? – запитав чоловік, вигнувши брову при погляді на дітей.

– Ідіоти, які не знають, що не можна ходити на кладовище на Гелловін.

– Ууу, – голосно видихнув незнайомець, схрестивши руки під грудьми. – важка ситуація. – він оцінююче розглядав дітей, а тоді повернувся до дівчини. – І що ти будеш робити?

– Вони зачинили двері у людський світ. – все ще роздратовано продовжувала Мелліса. – Прийдеться чекати до кінця Гелловінської ночі, щоб відчинити їх.

– Ну, побудеш тут довше. – хмикнув він. – Не проблема.

– Ага, от тільки проблема у тому, Чорте, що вони, – вона показала пальцем на дітей, які тремтіли від її погляду. – теж не підуть.

– Чорт..? – тихо запитав Тарас у сестри. – Вона назвала його Чортом? – перепитував він, щоб впевнетися, що йому не почулося.

– Вона сказала, що ми не зможемо піти? – шепотом запитала Оксана. Її голос панічно тремтів. Вона повільно ступила крок вперед, хоч Тарас і намагався її стримати. – Вибачте, – промовила дівчина голосніше, щоб її почули, ігноруючи шипіння брата поряд та власний страх. – ви сказали, що ми не зможемо піти... Але де це ми?

– Ви, – Мелліса повернулася до близнюків. – у світі мертвих.

– Що..!? – Тарас різко, піддаючись емоціям і адреналіну, підійшов, хотів ще щось сказати, але його відразу ж перебили.

– Тихо! – сказала дівчина, втомлено прикривши обличчя рукою. – Так, ви у світі мертвих. І не переймайтеся, я вас відведу назад у світ живих, але, – вона зітхнула, прибравши світле пасмо волосся з обличчя. – прийдеться чекати до кінця Гелловінської ночі, коли я зможу відчинити двері. Бо ви, мої любі, – вона виділила це звертання, і звучало це далеко не ласкаво. – їх зачинили.

– Але ж... Ми нічого не робили. – захистилася Оксана, але відразу ж прикрила рот.

– Ви прийшли на кладовище сьогодні. Цього достатньо. – хмикнула дівчина. – Люди, які не смислять у цьому, часто створюють проблеми.