Кладовище

– Можливо, краще підемо? – схвильовано запитала дівчина, слідуючи за братом. Вона вчепилася в руку хлопця мертвою хваткою. Не подобалося їй бути на кладовищі. До того ж на Гелловін. Дівчина боязко розглядала кам'яні могили.

Кладовище зустріло їх холодним осіннім вітром і мокрою від роси землею. Дівчина здригнулася, коли вітер подув із-за спини, ніби чиясь мертва рука лягла їй на плече.

Панувала глибока тиша. Кладовище було старим і занедбаним. Зазвичай тут ховали людей, в яких не було родичів, або в родичів не було грошей, щоб поховати покійного. Тому тут рідко можна було когось зустріти. Та й саме кладовище знаходилося на окраїні.

– Ну, справді, Тарасе, можливо, пізніше прийдемо. – невгамовувалася дівчина, але все одно йшла за братом, незважаючи на те, що сама переконувала піти.

– Але сьогодні річниця... Цілий рік, як його немає. – він говорив так, ніби все ще не міг в це повірити. Це було й не дивно. Рік ніби й багато часу, але водночас зовсім мало, щоб пережити втрату. – Я ж не винен, що наш батько вирішив померти саме на Гелловін. – роздратовано сказав хлопець, поглянувши на свою сестру-близнючку. Але незважаючи на його роздратованість, дівчина бачила, як затремтіли його губи, коли він це сказав. – Вибач, Оксано. – видихнув хлопець. – Якщо ти хочеш, то можемо піти. Прийдемо завтра. – тихо додав він.

Могила, до якої вони прямували, належала їхньому названому батькові, який забрав їх з дитячого будинку років десять назад, коли близнюкам не було ще й семи, але вони обоє добре запам'ятали той день, коли батько приїхав по них і відвіз до нового дому.

– От же скотина, – тихо сварився хлопець. – забрав до себе, заставив полюбити і помер, змушуючи нас повернутися до дитячого будинку. – Оксана чула, як його голос тремтів, незважаючи на те, як сильно він намагався це приховати. – Ходімо назад.

Дівчина зітхнула, рука несвідомо сильніше стиснула руку брата. "Для нього це надто важливо, і я не можу йому відмовити."

– Ні, – відповіла вона, поглянувши на хлопця. – ми вже прийшли, тому немає сенсу вертатися зараз. – сказала Оксана, намагаючись зібратися з силами і ігнорувати всю тривогу й страх, який охоплював з кожним кроком в глибини кладовища.

«Ка-а-ар»

Дівчина здригнулася, вчепившись у бік Тараса. Вона поглянула на небо, де височіла ворона, ніби насміхалася над ними. Птах сів на одній з могил, недалеко від підлітків, спостерігаючи. Від цього погляду мороз пройшовся по спині.

– Впевнена? – запитав хлопець. – Якщо ти не хочеш, то не повинна заставляти...

– Впевнена. – перебила вона його. – Сьогодні день його смерті і... Я теж хотіла б провідати батька. – вона опустила голову, закусивши губу. На очі наверталися сльози, які Оксана відчайдушно хотіла стримати. Виходило паршиво, тому вона наспіх витерла очі рукавом.

Кожен крок давався складно, кожен прихід сюди давався складно, хоча вони й відвідували його не так часто. Не було можливості.

Зупинилися вони біля могили. Зовсім занедбана, тому що нікому було за нею доглядати. Оксана підійшла, поклавши квіти. Невеличкий букет, лише кілька квіток, на який ледве вистачило грошей.

– Давно не бачилися, тато. – тихо сказав хлопець, його голос зламався, але Тарас намагався тримати тон рівним. Виходило кепсько, як і Оксані стримувати сльози. – Пробач, що не приходили раніше.

Вони говорили. Розповідали, що трапилося за останній рік, про свої проблеми, емоції, переживання. Розповідали про все, що не встигли. Сльози вони вже обоє не стримували. Плакали довго, ніби хотіли виплакати всі сльози, які стримували весь цей рік.

– Нам тебе не вистачає. – сказала Оксана. – Дуже. – вона вже вкотре витирала сльози рукавом, який уже геть змок.

Дівчина підняла голову, щоб знову поглянути на могилу батька і тільки зараз зрозуміла, що щось було не так.

– Тарасе, – позвала дівчина, потягнувши його за рукав. – Тарасе. – схвильовано повторила вона, оскільки хлопець настільки поринув у власні думки, що не відразу почув голос сестри поряд.

– Так? Що таке? – сказав хлопець, повернувшись до сестри і тоді зрозумів, що її налякало.

Їх окутав туман. Занадто різко, занадто несподівано. Вони навіть не встигли й оком змигнути, як повністю опинилися у білій імлі. Такій сильний, що підлітки ледве могли розгледіти могили поряд. – Звідки...? – запитав Тарас, оглядаючись навкруги. Він не міг зрозуміти, звідки йшов цей туман. – Як ми не помітили раніше?

Він різко встав, але погляд запаморочився, тому Тарас схопився за голову, сідаючи назад.

Від туману віяло дивною, мертвецькою енергією. Холод проникав ледь не до кісток, заставляючи тремтіти, і не зрозуміло, чи то від холоду, чи то від жаху, який всеохоплював, заповнюючи розум.

Оксана притулилася до брата сильніше. Голова паморочилася з кожною секундою сильніше, а страх заповнював легені настільки, що дихати було важко.

А потім – темрява.

* * *

– Чорт! – вирвалося в дівчини.

– Ти мене звала? – запитав чоловік, вигнувши брову.

Інший чоловік роздратовано закотив на це очі і повернувся до дівчини.