Доля отамана

Мабуть, вперше за останні роки Іванов почувався безпомічним. Не тішило те, що дали на прощання чекістам хороший урок, що без втрат зуміли вирватися від ворога. А далі?

Думки, одна похмуріша за іншу, розпікали свідомість отамана. Та й хлопці стали якимись напруженими,  мовчазними. Вони чекали його слова.

 Тим часом коні мчались і мчались вперед, раз по разу сполохуючи зайців, що причаїлися у сніговій безмежності. Отаман спостерігав, як злякано втікають звірята і з гіркотою порівнював з ними себе. А що? Такий собі сірий зайчик, хоч і з маузером та шаблею на поясі!

 Водночас з’являлися й інші думки: а чи не зарано ти ставиш хрест на майбутньому? Ні, ми ще послужимо людям! Треба перечекати, поки народ повністю вип’є гірку чашу хлібозаготівель, колективізації та інших «благ» від радянської влади, врешті-решт  зрозуміє, хто друг, а хто ворог, і захоче встановити справедливість. Ось тоді і настане потреба і в йому, і в його хлопцях! А заради цього варто жити!

Зупинилися на короткий перекур. От тут Іванов і сказав слова, яких так чекали побратими. І обличчя посвітлішали, бо ожила надія! А чому б і ні? Документи є в кожного, можна сміливо повертатися в рідні гнізда і чекати свого часу. Зв’язок вирішили тримати таким чином: під Павлоградом в Мар’ївці тітка Оксани живе, так що милості просимо!

 На тому й попрощалися.

  Снігова далина плавно стелилася під копита коней. І, здавалось, немає їй кінця-краю.

 - Чине збилися ми зі шляху, чи правильно їдемо? — Іванов повернувся до Оксани. А в її очах спалахнула задирлива веселість:

- Та я тут і з зав’язаними очима не зіб’юсь! Своїми ногами багато разів цю відстань відміряла! Не хвилюйся!

  - А я й не хвилююсь! - тепла хвиля радості наповнила груди. Повезло йому з дружиною!

Їхали мовчки, бо говорити на морозі важкувато. Там, за спиною, залишалися і смертельно важливі проблеми, і всі інші негаразди. Снігова далина очищала зболілу душу, готувала її до нового життя.

Мишко, бачиш попереду дерева? За ними Мар’ївка. Проїдемо лісок — і  відразу тітчина хатка! А в ній пахне сушеними грушами і чебрецем.  Тітка теж на травах розуміється. Це у нас в роду…

- Оксано, так ти, значить, відьмочка? Якщо це у вас родове…

- Відьмочка я, відмочка, Михайле, - не буду перечити! Раз такого орла причарувала значить, відмочка!

Так жартуючи в’їхали у двір невеликої хати під солом’яною стріхою. Скрипнули двері, і на порозі Іванов побачив копію Оксани: такі ж густосині очі, радісно схвильований погляд на гостей.

- Здрастуй, тьотю Маню! — Оксана кинулася назустріч старенькій. Обнялися, і сльози радості блиснули на щоках.

- А я вже і не надіялась побачитися. Хворіла, думала, що все мені! Але Бог дав, піднялася! А тут радість така! Ой, що ж це я гостей на порозі приймаю? Заходьте в хату, заходьте! А це хто?—старенька допитливо  дивилася на Іванова.

--Чоловік  мій, тітонько, Михайло. От вирішили до тебе заглянути!

Ну, здрастуй, зятю дорогий! — Тітка Маня простягнула  чоловіку худеньку руку, від якої виходила якась особлива енергія, тепла і затишна.

Незабаром сиділи за столом і Оксана розповідала небилиці про роботу  на шахті в КривбасІ, де і з Михайлом познайомилися, і побралися. Розповідь була така переконлива, що навіть самому хотілося в та вірити.

Вночі знову пішов густий сніг. Здавалося, сама природа замітає їхній санний слід,залишений  у степовому бездоріжжю. І подумалося: санний слід чи дорогу в минуле?

Та минуле минулим, а йому не давали спати думки про майбутнє. Ось через кілька годин ранок. Прокинеться село, і  відразу підуть запитання—а хто це до вас приїхав, тітко Маню? Без цього не обійдеться. Що ж, доведеться йому далі видавати себе за гірника-криворіжця, як записано в документах. А Оксану тут усі добре знають. Не одне літо провела у тітоньки, вважай, виросла тут. І ось вийшла заміж. За роботягу Михайла Левченка. Ось так! І немає більше отамана Іванова! —Гіркий присмак посмішки з’явився на обличчі  отамана. Ну , що ж, будемо жити далі!

 Згадалось,як уважно слухала старенька їхню легенду про спільну роботу на шахті, як раділа коли Оксана сказала, що вони приїхали надовго. Хочуть прикупити собі будиночок і жити на свіжому повітрі. Трохи грошей для цього заробили. Та й наша конячка буде великою допомогою в господарстві. І заживуть собі селянським життям!

Тьотя Маня слухала і раділа. Та тільки почула про намір купити хату, одразу запротестувала:

-А моя хатка чим вам не до вподоби? Живіть на здоров»я! І я біля вас пригріюсь. А там дітки підуть, няньчити буду, справжньою бабусею себе почуватиму! Та й весна незабаром, поле  обробите, бо мені вже не посилі. І, гляди, Бог урожай пошле. Залишайтеся, прошу вас!

Молода сім’я переглянулась, і, трохи поміркувавши, погодилася. Почувши ствердну відповідь, бабуся аж помолодшала. «Слава Тобі, Господи!»--перехрестилася на образи святих.

Світало. «Підйом, Левченко!—скомандував сам собІ,--подивлюся, як там в сараї наша конячка, та й покурю заодно.

Звично схопився з ліжка, вскочив у чоботи, накинув кожушок. Та вийти надвір відразу не зміг—заметіль щедро засипала двері. Натиснув раз, другий—з’явилася вузенька щілина.  Ще зусилля-І двері напіввідкрилися. Так, що вийти можна.