58.

      Наступні декілька тижнів для Лізи та Матвія видалися дуже важкими. Матвій усе чекав, що Грім ухвалить якесь рішення щодо нього, а Ліза… Ліза просто чекала, сподіваючись, що батьки змінять свою думку про Матвія.

     Матвій допомагав бабусі по господарству. Жінка раділа, що онук поруч, та все ж розуміла: з ним щось трапилося. Адже раніше він надовго в селі не затримувався. Проте на всі бабусині запитання Матвій відповідав однаково: усе гаразд.

     Якось, коли Матвій обкошував траву біля бабусиного паркану, він побачив, як від місцевої зупинки до нього крокує знайома постать. Це був Артур. Хлопець зрадів зустрічі з другом, хоча водночас трохи розхвилювався.

— Ну, нарешті я до тебе добрався! — вигукнув Артур, щойно підійшовши до Матвія.

— Привіт, друже! А як ти мене знайшов?

— Знайшов. Думав уже в розшук подавати, але брат відмовив.

— І правильно зробив!

— Можливо. Та я все ж не здався. Пам’ятаю назву села, де живе твоя бабуся. Ось і пішов на вокзал, порозпитував, як сюди дістатися, та й приїхав! А тут ще раз порозпитував у місцевих. До речі, чому тут усі тебе називають бандитом? — Артур знизив голос. — Вони щось про нас знають?

— Не знають, не бійся. Це ще з дитинства. Місцеві мене дражнили, а я давав здачі. Ось вони мене й прозвали.

— О, давати здачі ти вмів! Я теж пам’ятаю…

— Та годі вже! Ходімо краще, познайомлю тебе з бабусею!

     Бабуся Надя з радістю прийняла Артура. Вона тішилася, що в Матвія є хоч один товариш, і відразу заходилася пригощати гостя. А поки бабуся метушилася на кухні, Артур почав розпитувати Матвія, чому той не повертається до міста.

— Невже вирішив тепер жити сільським життям?

— Не зовсім. Це вказівка Гріма.

— А чому він так вирішив?

— Не знаю. Вирішив і все, — не бажаючи вдаватися в подробиці, відповів Матвій.

     Артур провів у Матвія декілька годин, а потім повернувся до міста вечірнім рейсом. А Матвій знову залишився сам зі своїми думками.

    У Лізи теж було не все гладко. Батьки контролювали кожен її крок. Навіть за речами, необхідними для навчання в університеті, дівчина їздила з охоронцем, який пильнував її на кожному кроці. Це страшенно дратувало Лізу, і вона всіляко намагалася продемонструвати батькам своє невдоволення. Та ті й слухати її не хотіли. Тому дівчина вдалася до радикальніших методів.

     Одного вечора до них завітали гості — подружжя. Наскільки ці люди важливі та впливові, Ліза зрозуміла з того, як ретельно батьки готувалися до вечері. Втім, у їхньому домі невпливові й неважливі люди в гостях не бували. Звісно, майже доросла не могла бути відсутньою за цією вечерею. Дівчина поводилася так, як її вчили: говорила небагато, ввічливо відповідала, коли її про щось запитували. І цього вечора вона теж не збиралася нічого змінювати. Просто їхня гостя чомусь поставила їй дещо неприємне запитання.

— Ой, Лізочко, я тобі так заздрю! У тебе тільки починається щаслива студентська молодість. В університеті матимеш багато подружок, та й від хлопців, мабуть, відбою не буде. А може, уже й зараз маєш чимало шанувальників!

— На жаль, не можу вам цього сказати, — усміхнувшись, відповіла Ліза.

— Чому ж? — поцікавилася жінка.

— Батьки заборонили мені самій виходити з дому!

— Лізо, що ти таке кажеш? — різко втрутилася мати.

— Ліза в нас така жартівниця! — додав батько, усміхаючись. — Учора попросив охоронця поїхати з нею до магазинів і допомогти нести сумки, так вона тепер жартує, що ми встановили за нею цілодобовий контроль!

— А хіба ні? — поцікавилася Ліза.

— Лізочко, піди принеси нам ще фруктів! — лагідно попросила мати.

— Гаразд, — погодилася дівчина й пішла на кухню.

— Ах, і соку ще потрібно принести! — схаменулася мати Лізи й швидко підвелася, щоб теж піти на кухню, але гості зупинили її.

— Не потрібно вже нічого нести. Ми, на жаль, трохи поспішаємо! — сказав чоловік і підвівся з-за столу. Те саме зробила й його дружина.

     Вони подякували за гостинність і попрощалися. А саме в цей момент на кухні з'явилася Ліза з підносом.

— А де гості? — запитала вона.

— Поїхали, — відповів батько.

— Як прикро! — вдавано зітхнула Ліза.

— Що, ще не все їм розповіла? То, може, ще й табличку напиши та постав біля воріт! — роздратовано мовила мати.

— О, хороша ідея! Дякую, я про це подумаю! — усе таким же глузливим тоном відказала Ліза.

— Лізо, донечко, іди спати! — цього вечора батько був трохи м'якшим.

— Ну, звісно, спати, бо гуляти ж мені не можна! — відказала дівчина.

— Лізо! Де твоє виховання? — голос батька звучав дедалі роздратованіше.

— Не знаю, — байдуже відповіла вона. — Може, пішло гуляти. Хоч комусь пощастило.

     Мати лише зітхнула, батько промовчав, а Ліза повільно попрямувала до своєї кімнати. Коли дівчина вже дійшла до дверей, то почула, як батьки заговорили про неї. Вона зупинилася й прислухалася.