57

     Отримавши повідомлення від Лізи про те, що вона вже в місті, Матвій дуже засмутився. Сам він повернутися туди не мав жодної можливості. Хтозна, що буде, якщо він поїде, а Грім про це дізнається. У тому, що дізнається, Матвій не сумнівався. Грім, здавалося, знав про нього все, а можливо, і про інших співробітників. Щоправда, чи так само багато він знав про свого найближчого соратника Грифа, хлопець не був певен.

    Це питання не давало Матвію спокою, адже саме через Грифа він і потрапив у таку скрутну ситуацію. Та й чи закінчиться все для нього добре, хлопець не знав. Коли поруч була Ліза, він хоча б ненадовго забував про свої негаразди. А тепер, залишившись наодинці з думками, знову й знову повертався до них.

— Чого зажурився, синку? — запитала бабуся, ставлячи перед ним чашку чаю. — До міста вже зібрався?

— Ні, бабусю. Побуду з вами, трішки допоможу, — відповів Матвій.

— Ой, як добре! Як добре! — зраділа старенька й повільно пошкутильгала надвір.

     Матвій сумно дивився їй услід. Бабуся старіла, та й хворіти стала частіше. Зараз він міг купувати їй дорогі ліки, але що буде, якщо з ним щось трапиться? Бабуся залишиться сама, і не буде кому про неї подбати.

     Раптом Матвію подумалося, що, можливо, дарма він колись відмовився від її пропозиції залишитися працювати в селі. Тоді, мабуть, і з Грімом не зустрівся б. Жив би собі спокійно, бабуся була б щаслива… Але ж Ліза! Чи погодилася б вона на таке життя? Мабуть, ні. Принаймні тоді Матвій був у цьому впевнений.

     А Ліза тим часом за вечерею вислуховувала повчання вже обох батьків.

— Лізо, де твоя повага? Де вдячність? Те, що мама мені розповіла, — просто жахливо! — щойно донька сіла за стіл, почав батько. — Ми з мамою все життя давали тобі найкраще, хотіли, щоб ти виросла гідною людиною. А ти натомість роз'їжджаєш мотоциклом із місцевим сиротою-розбишакою? Ти не знаєш, хто його батьки, де він ріс, у яких компаніях буває, не знаєш, що йому може спасти на думку, але все одно довіряєш йому?

— Довіряю. Він жодного разу мене не образив, а навпаки — завжди допомагав.

— Звісно! Бо він хоче втертися до тебе в довіру. А потім, коли ти впустиш його у свою сім'ю, покаже своє справжнє обличчя! Але цього не буде! Бо я не дозволю! Відтепер ти зустрічатимешся тільки з молодими людьми з нашого кола!

— А ви не подумали, що мені з цими людьми зовсім нецікаво? — запитала Ліза.

— То знайди з ними спільні інтереси, придумай щось! Але твоє спілкування із цими бідняками має закінчитися!

— І взагалі, до початку навчання ще два тижні, тож до того часу з дому виходитимеш лише в супроводі мене або тата! — додала мати.

— Мамо, ви що? Мені скоро вісімнадцять, а я й досі маю гуляти з батьками?

— Тоді взагалі нікуди не ходитимеш! — розсердилася мама.

— От і не треба! — кинула Ліза й підвелася з-за столу.

     За хвилину вона вже була у своїй спальні. Лізу душили сльози, і тепер, нарешті залишившись наодинці, вона дозволила їм покотитися по щоках.

   Дівчина сіла на ліжко й узяла телефон. Довго-довго дивилася на нього, вагаючись, а потім усе ж надіслала Матвію повідомлення з одним-єдиним словом: «Люблю».

     Матвій теж уже лежав у ліжку. На душі було важко, думки не давали спокою. Раптом пролунав сигнал повідомлення. Хлопець узяв телефон і прочитав Лізине зізнання. На його обличчі з'явилася