57

   Ліза навшпиньки пробралася до своєї кімнати. Їй було так добре з Матвієм, що вона зовсім не поспішала додому. Вони милувалися зорями доти, доки ті не почали зникати в передсвітанковому небі, поступаючись місцем першим сонячним променям. Ліза схаменулася, і Матвій швидко довіз її додому. Вони навіть не затримувалися біля воріт: дівчина одразу побігла до будинку.

   Лише опинившись у ліжку, вона полегшено видихнула. А потім, вдосталь намріявшись про щасливе майбутнє з Матвієм, нарешті заснула. Уві сні знову бачила його. Щоправда, недовго. Різкий стукіт у двері, а за ним голос матері швидко повернули Лізу до реальності.

— Лізо, швидко йди снідати! Через годину за нами приїде водій!

— Але ж ми мали ще залишитися! — заперечила дівчина.

— Плани змінилися! Швидко збирайся!

     Не послухатися матері Ліза не могла. До того ж за її голосом зрозуміла, що та чимось невдоволена. У машині мама теж здебільшого мовчала, і дівчина почала підозрювати, що сталося щось погане. Але про все дізналася вже вдома.

— Ти, Лізо, геть розум втратила? — запитала мати, щойно вони залишилися вдвох у будинку.

— Втратила розум? Чому?

— Ти взагалі усвідомлюєш, що робиш? Ти дівчина із заможної, порядної родини, а сідаєш на очах мало не в усього села, де нас усі знають, на мотоцикл до… хлопця з інтернату! Який, до того ж, займається сумнівними справами! І їдеш із ним хтозна-куди, а потім повертаєшся додому під ранок! І ти вважаєш, що це нормально?

— А хіба ні? Думаю, цілком нормально. Мені сімнадцять! Для дівчини в такому віці зустрічатися з хлопцем — звичайна річ. Хіба ти сама такою не була?

— Не була! Я добре думала, з ким зустрічатися і чим можуть закінчитися такі стосунки. А з твоїм батьком ми почали зустрічатися, коли мені виповнилося вісімнадцять. І бачилися в людних місцях, а не хтозна-де!

— Ми з Матвієм були біля озера. Просто милувалися природою, і я трохи забула про час… Але нічого такого не сталося.

— Сталося те, що ти забула, хто ти і з якої родини! Твій батько вб'є тебе, коли дізнається, з ким ти зустрічаєшся!

— Я зустрічаюся з хлопцем. Молодим, красивим, перспективним… І що в цьому поганого?

— Він сирота і бандит!

— А хіба сироти не мають таких самих прав, як усі інші? А те, що він бандит, хтось може довести?

— Та в нього це на обличчі написано!

— Хм… Скільки я дивилася на його обличчя, але жодного напису там не помітила!

— Лізо! Як ти смієш перечити матері?!

— Я просто висловлюю свою думку.

— Та хто ти така, щоб так зі мною розмовляти?! Ми з татом дали тобі все найкраще! Деякі діти за таке цілували б батькам руки, а ти ще й смієш сперечатися!

— Я не просила…

— Досить! — відрізала мати. — Бігом у свою кімнату! І не смій виходити звідти без мого дозволу! А сьогодні ввечері я поговорю з батьком. От тоді начувайся!

— Але ж, мамо, я нічого поганого не зробила!

— Геть з моїх очей! — вереснула мати.

     Лізі нічого не залишалося, як піти до своєї кімнати. Дорогою вона ледь стримувала сльози, а щойно зачинила за собою двері, впала на ліжко й довго плакала в подушку. Аж раптом отримала повідомлення від Матвія: «Привіт, моя Принцесо! Я дуже сумую. Побачимося ввечері?»

    Ліза не знала, що відповісти. Їй зовсім не хотілося розповідати Матвію, що він не подобається її матері. Тому вона написала коротко: «Привіт. Я вже в місті, тому побачення не буде. Я теж сумую».

    Відправивши повідомлення, Ліза знову розплакалася. Вона дуже боялася рішення батька. Адже тепер бачитися з Матвієм стане ще важче…