56

     Після прогулянки з Лізою настрій у Матвія, звісно, покращився. А на вечір вони домовилися про нову зустріч. Тож хлопець трохи відпочив перед побаченням і знову був готовий підкорювати серце своєї красуні. Як міг, замаскував подряпини та синці, які вже набули майже фіолетового кольору й боліли навіть від легкого дотику. Та Матвій не зважав на це. Усе здавалося дрібницями порівняно з тим, що за кілька хвилин він знову побачить Лізу. Бабуся лише зітхнула, дізнавшись, куди так поспішає онук, але нічого казати не стала.

     Ліза вже чекала на Матвія під тінистою липою неподалік від свого будинку.

— Вибач, красуне, що змусив чекати. Як мені загладити свою провину? — Матвій швидко підбіг до неї й обійняв за талію.

— Ну, чекаю я приблизно пів хвилини, але якщо ти хочеш загладити свою провину, то я зовсім не проти!

— Он як? І чого ж бажає моя вибаглива Принцеса?

— Хоче прокататися верхи на коні до озера!

— Ну що ж, до озера, то й до озера. Щоправда, коня не гарантую, а от мотоцикл можу організувати!

— У тебе є кілька хвилин, щоб усе зробити! Бо мені вже дуже набридло чекати.

     Матвій миттю повернувся додому, забрав мотоцикл і знову примчав до Лізи.

— Принцесо, я і мій кінь до ваших послуг! — усміхнувся хлопець. — Примощуйтеся позаду мене, міцніше обіймайте за плечі — і ми полетимо назустріч вітру!

— Ах… — тільки й видихнула Ліза, сідаючи позаду хлопця.

     Мотоцикл помчав уперед. Сонце лише трохи сховалося за обрій, надворі ще було досить світло, тому виїхати непоміченими їм не вдалося. З одного боку визирала бабуся Надя, зітхаючи й хитаючи головою. Трохи далі на лавці сиділи місцеві пліткарки, які з цікавістю повернули голови на звук мотоцикла. Молодь, що зібралася біля сільської зупинки, провела пару презирливими поглядами. Та навіть із подвір'я найбагатшої садиби в селі за ними спостерігала Лізина мати. Вона невдоволено насупилася, шкодуючи, що вона з дочкою не поїхала разом із чоловіком до міста, а залишилися тут на вмовляння свекрухи.

     А молодим людям було байдуже до всього навколо. Адже в неї був він, а в нього — вона. Притискаючись одне до одного, вони їхали до свого озера.

    Розстеливши плед, сіли поруч. Дивилися на темну гладінь води, милувалися зорями на безкрайньому небі, слухали спів пташок і трималися за руки.

— Лізо… — тихо озвався Матвій.

    Дівчина не відповіла, лише поглянула йому в очі.

— Ти віриш, що ми будемо щасливі разом?

— Я й так щаслива!

— І так буде все життя? Віриш мені?