54.

    Минав час, а Грім не йшов. І це дуже насторожувало Матвія. Він чомусь вирішив, що Грім хоче поговорити з ним сам на сам. Але чому тоді не поспішає? Коли його вели сюди, люди Гріма обшукали хлопця й відібрали годинник та телефон. Тепер він не лише не мав зв’язку, а й утратив уявлення про час.

    Хотілося спати, та в такому сирому місці сон був нетривалим, а рани від ударів Гріма неприємно нагадували про себе. Проте на якийсь час Матвієві все-таки вдалося провалитися в сон. Розбудило його різке штурхання в плече.

— Вставай, шеф прийшов! — Матвій розплющив очі й побачив поруч одного з людей Гріма. Неподалік стояв і сам Грім.

— Залиш нас! — наказав той охоронцеві.

   Охоронець швидко пішов, а Грім уважно вдивлявся в обличчя Матвія.

— То що, готовий говорити? — запитав він.

— Так, — коротко відповів Матвій, намагаючись упорядкувати думки після сну.

— То навіщо вирішив отруїти мого охоронця?

— Я не планував цього і не робив. Це він сам запропонував мені випити кави, коли вийшов із твого кабінету, де був Гриф.

— І чому я маю вірити тобі, а не своєму охоронцю, який працює в мене вже кілька років і жодного разу мене не підводив?

— У мене є два варіанти, — відповів Матвій.

— Ну-ну, послухаю…

— Перший — ви всі вирішили перевірити, наскільки мені можна довіряти.

— Он як? А який же другий?

— Значно гірший. Гриф працює проти тебе, а цей охоронець його підтримує.

— А не забагато ти собі дозволяєш? Ставиш під сумнів дії людей, з якими я працюю вже довгий час, лише для того, щоб вигородити себе?

— Я просто висловив свою думку. Висновки робити тобі.

— Ага. Гаразд. Я зроблю висновки, а ти поки ще тут посидиш! — сказав Грім і почав підійматися сходами.

    Знову роздуми, хвилювання і навіть розпач. Та, на щастя, цього разу невизначеність тривала не надто довго. Матвій почув кроки, а невдовзі знову з’явився Грім. Він відразу повернув Матвієві його годинник і телефон. Щоправда, телефон був інший.

— Це не мій телефон, — зауважив Матвій.

— Знаю. Зробимо так. Ти зараз їдеш просто в село й залишаєшся там, доки я не зателефоную на цей номер. Не конфліктуєш із місцевими, зайвий раз не з’являєшся на людях, а зі своєю Лізою бачишся лише в безлюдних місцях і так, щоб вас якомога менше бачили. Зрозумів?

— Так. А…

— Без запитань. Твій мотоцикл там, де ти його залишив. Забираєш і їдеш до села. Навіть на квартиру не заїжджаєш.

— А в магазин хоч заїхати, купити щось…

— Ні. Нарвеш польових квітів і подаруєш своїй милій. Бо інакше…

— Добре, — перебив Матвій, не бажаючи чути продовження фрази Гріма.

   Добре, що його відпустили, а далі… Хтозна, що буде далі.

   Дорогою до села Матвій шкодував лише про дві речі. По-перше, він не міг заїхати до аптеки й купити щось, аби замаскувати синці та полегшити біль. Тепер запитань бабусі вже точно не уникнути. А по-друге, не запам’ятав номера Лізи, тож не зможе їй зателефонувати.

   До бабусі Матвій приїхав по обіді. Хлопець дуже сподівався, що саме в цей час вона повела козу на випас. Тож поки її не буде, він зможе хоч трохи привести себе до ладу. Але йому не пощастило. Щойно він заглушив двигун мотоцикла, як на ґанку з’явилася бабуся.

— Матвійку, а я чекала на тебе! Знала, що приїдеш, бо ти мені вночі снився! — радісно защебетала бабуся й підійшла ближче. — Ой, матінко моя! — аж руками сплеснула. — Де ж це ти так?

— Та, бабусю, нічого страшного… Заживе…

— А я вже думала, ти подорослішав і перестав з’ясовувати стосунки кулаками.

— Та й я так думав…

— І що знову? Через дівчину?

— Ні, через роботу. Та то неважливо. Бабусю, я голодний…

— Ах, то ходімо вже до хати! У мене там і гречана каша, і пампушки, і капусточка квашена…

    Матвій знав: варто лише сказати бабусі, що голодний, як вона відразу забуває про всі проблеми й зосереджується на тому, чим нагодувати свого хлопчика.