51

   Вперше за кілька останніх днів Матвій прокинувся по-справжньому бадьорим. До того ж він згадав, що Грім обіцяв сьогодні дати йому вихідний. Хлопець усміхнувся, а рука мимоволі потягнулася до телефону. Звісно ж, він хотів зателефонувати Лізі.

Його усмішка стала ще ширшою, щойно в слухавці пролунав її ніжний голос:

— Привіт!

— Привіт, моя красуне! Як настрій? — поцікавився він.

— Сумую, — зітхнула дівчина.

— А є хтось, хто зможе розвіяти твій смуток?

— Є  один хлопець, але він чомусь ніяк не запросить мене на побачення…

— Жах! Який безсоромник! Скажи, де ти хотіла б із ним зустрітися? Я його знайду й змушу прийти до тебе з величезним букетом квітів! До речі, які тобі подобаються?

— Не люблю великих букетів. Мені подобаються маленькі, ніжні, — відповіла дівчина.

— Гаразд, передам йому твої побажання. А куди хотіла б піти на побачення найгарніша дівчина в місті?

— Матвію, не перебільшуй!

— У жодному разі! Я кажу лише те, що є правдою!

     Для зустрічі Ліза обрала студентське кафе неподалік від свого навчального закладу. Дівчина хотіла потроху звикати до цього району, адже до початку навчання залишалося менше місяця. Вони домовилися зустрітися за годину, а наостанок Ліза попросила Матвія не приносити квітів. Вона планувала довго гуляти містом, а в таку спеку букет швидко зів'яне.

     Студентське кафе виявилося доволі просторим, хоча його інтер'єр був простим і невибагливим. Широкі столи, зручні стільці, а на стінах замість картин — великі монітори, на яких транслювали футбольні матчі або крутили музичні кліпи. Навіть улітку, коли більшість студентів роз'їжджалася на канікули, відвідувачів вистачало. За столиками гомоніла молодь, хтось голосно сміявся, а звідусіль долинали уривки розмов і музики.

    Матвій та Ліза замовили велику піцу й сік. Та щойно вони вмостилися за столиком, стало зрозуміло, що спокійно поговорити тут навряд чи вдасться. Довкола було надто гамірно, а відвідувачі раз у раз проходили повз, шукаючи вільні місця. Тож, швидко доївши піцу, закохані розплатилися й вийшли надвір.

— Нам треба знайти якесь інше кафе неподалік, — сказав Матвій, коли вони звернули у вузеньку вуличку, де розлогі липи затуляли тротуар від палючого сонця. — Коли я приходитиму до тебе на перервах, тут, мабуть, ніде буде яблуку впасти. А мені ж хочеться не тільки їсти, а й із тобою поговорити.

— А може, ось це? — Ліза вказала на вивіску, що визирала з-за густого гілля.

     На невеликій дерев'яній табличці химерним рукописним шрифтом було виведено назву: «Мармеладка». Літери прикрашали маленькі квіточки й завитки, а над ними красувався намальований цукерковий льодяник.

     Матвій примружився, роздивляючись вивіску.

— А це часом не дитяче кафе?

— Ходімо подивимося, — запропонувала Ліза й потягнула його за руку до дверей.

     Щойно вони переступили поріг, як їх огорнув солодкий аромат ванілі, свіжої випічки та гарячого шоколаду. Запах був настільки приємним, що мимоволі хотілося вдихнути його ще раз і затриматися тут бодай на кілька хвилин.

    «Мармеладка» виявилася зовсім не схожою на гамірне студентське кафе. Це було невеличке, затишне місце, у якому панувала особлива атмосфера спокою. Світлі стіни, ніжні пастельні відтінки в оздобленні, легкі фіранки на вікнах і м'яке світло робили приміщення теплим та привітним. Біля вікон стояли маленькі круглі столики, накриті світлими скатертинами. На кожному — крихітна вазочка з живими квітами, а подекуди ще й невелика свічка в скляному підсвічнику.

    Столики розташували так, щоб відвідувачі не сиділи впритул одне до одного. Невисокі декоративні перегородки створювали відчуття усамітнення, не відгороджуючи гостей від решти зали. У кутку виднілася невелика вітрина з тістечками: повітряні еклери, кошики з кремом, бісквітні тістечка, прикрашені ягодами, і маленькі шоколадні тортики. За стійкою привітно усміхалася дівчина в охайному фартушку, а з глибини приміщення долинав тихий передзвін посуду.

     Матвій окинув поглядом залу, тоді подивився на Лізу. Здавалося, він уже збирався сказати, що вони лише зазирнуть сюди на хвилинку, але дівчина так благально глянула на нього, що він не став заперечувати.

     Вони обрали столик біля вікна, за яким крізь липове листя пробивалося сонячне проміння. Замовили дві кави й тістечка. Кава виявилася запашною, а десерти — настільки ніжними, що Ліза навіть на мить заплющила очі від задоволення, скуштувавши перший шматочок.

— Як добре, Матвію, що ми знайшли це кафе! — захоплено мовила вона. — Тепер воно буде моїм улюбленим!

— Нашим, — поправив її хлопець. — Тепер це буде наше улюблене місце для побачень.

— О, звісно! Я із задоволенням сюди приходитиму.

— Тоді домовилися. А я вже знаю, куди запрошуватиму тебе наступного разу.

     Ліза засміялася й простягнула руку через столик. Матвій одразу накрив її долоню своєю.

     Потім вони довго гуляли містом, переходячи з гамірних центральних вулиць у тихі провулки, ховалися від спеки в парках і скверах, зупинялися біля вітрин і розглядали все, що привертало увагу. А надвечір вирішили подивитися фільм просто неба в центральному парку. Там показували романтичну комедію, яка припала до душі їм обом.