49

— Дякую, — сказав Матвій охоронцеві, коли той подав йому чашку зі щойно налитою кавою.     Хлопець поставив її на край столу й додав:

— Нехай трішки охолоне.

— Ну, як хочеш. А я тільки гарячу п’ю.

    Охоронець зробив ковток і став насолоджуватися напоєм. Та недовго. Десь унизу почувся шум.

— Зараз прийду, — кинув він і швидко поспішив туди.

     Матвій зреагував миттєво. Він вилив у смітник частину кави з чашки охоронця, а потім долив туди зі своєї рівно стільки, скільки вилив. У його власній чашці напою стало трохи менше. Хлопець повернувся на своє місце, вдаючи, що п’є каву.

    Тим часом голоси, які долинали знизу, почали наближатися. За кілька секунд з’явився охоронець у супроводі Гріма та ще кількох його людей.

— О, ти таки прийшов! — одразу помітив Матвія Грім. — Ходімо в кабінет, а ви чекайте тут.

Грім увійшов першим, а Матвій — слідом за ним. Гриф, побачивши шефа, відразу підвівся.

— О, тебе відпустили, Гріме! Як добре! — зрадів він.

— Так. Довелося кількох людей розбудити, та нічого, вони мені давно винні, — відповів Грім. — Ну що, Чорний Лебедю, приніс папку?

— Так, — сказав Матвій, дістаючи її з-за куртки. — Я ж мав віддати її тобі особисто в руки.

— Саме так. Я ж тобі про це й казав!

— Саме тому я й чекав тут! — відповів Матвій, кинувши погляд на Грифа.

     Той упіймав його погляд, і в цю мить Матвій помітив у його очах погрозу. Проте хлопець не збирався нічого розповідати Гріму. Принаймні поки що, адже він не знав, які наміри мав Гриф.

     Тим часом Грім уважно переглядав вміст теки. На це пішло добрих п’ять хвилин. Нарешті він закрив папку.

— Що ж, непогана робота. Грифе, розрахуйся з хлопцем. Він заслужив.

     Гриф неохоче підвівся й попрямував до сейфа.

— Гріме, ти мав дати мені відповідь щодо моїх друзів…

— А, ти про цього невдаху Славона та його молодшого брата? Слухай, мені потрібні надійні люди, а Славон не з таких. Але тобі іноді будуть потрібні помічники. Якщо вже так хочеш, можеш брати їх собі на підмогу. Я платитиму й за їхню роботу. Тільки дивись, щоб вони тебе не підставили, бо відповідатимеш за них ти.

— Гаразд, дякую, — погодився Матвій, розуміючи, що виплутатися з цього кола стає дедалі важче.

     Тим часом Гриф повернувся з товстеньким конвертом.

— Тримай. Раз Грім каже, що заслужив, значить, заслужив! — промовив він із легкою іронією.

— Та заслужив… На сьогодні ти вільний. Чекай дзвінка! — додав Грім.

— Дякую. Спокійної ночі, — побажав Матвій.

— О, сподіваюся, друга її частина буде спокійнішою за першу, — мовив Грім.

     Матвій попрощався й вийшов із кабінету. Перед дверима, поклавши голову на стіл, спав охоронець. Хлопець поглянув на нього, лише щоб переконатися, що той дихає. Дихання було рівномірним, а сон — міцним.

    «Не все тут так просто, недавно був бадьорим, пив каву, а тепер так міцно спить?», — подумав Матвій і нарешті покинув офіс Гріма.

     Додому треба було йти далеченько, але Матвій вирішив ще й зазирнути до гаража. Він не хотів нести гроші у квартиру, де жив зі Славком, бо зовсім йому не довіряв.

     Приблизно за годину після виходу з офісу Гріма Матвій уже перераховував гроші у своєму гаражі. Сума виявилася ще більшою, ніж минулого разу. Хлопець радів, наче дитина. Ще кілька таких заробітків — і він зможе купити квартиру або навіть невеличкий будиночок. Матвій сподівався, що Ліза погодиться на таке життя. Тоді вони нарешті заживуть щасливо. Тільки десь далеко звідси, де Грім не зможе його знайти. Та чи існувало таке місце?

    Хлопець надійно заховав гроші й лише тоді вирушив додому. До квартири він дістався о п’ятій ранку. Усередині було тихо: Артур і Славко спали. Матвій швидко прийняв душ і теж ліг. Утома відразу дала про себе знати, і він міцно заснув.

    Та довго спати не довелося. Його розбудив телефонний дзвінок. Матвієві здалося, що він щойно заплющив очі, а його вже хтось будить. Ледве розплющивши їх, хлопець почав шукати телефон. На мить дзвінок стих, але за кілька хвилин телефон задзвонив знову. Нарешті Матвій знайшов його під ліжком і побачив, що телефонує Ліза. Дзвонила вона наполегливо, тож, мабуть, щось сталося.

     Матвій глянув на годинник. Дев’ята тридцять. Ну, не так уже й рано!

— Привіт, красуне! Як справи? — Сон і втома миттю відійшли на другий план, щойно він подумав про Лізу.

— Матвію, ти зараз у місті? — запитала Ліза.

     Її голос звучав схвильовано, і в Матвія відразу защеміло серце.

— Так. Що сталося, Лізочко?

— Не зі мною… Тут таке… Я щойно прокинулася, як почула якісь крики. Подивилася у вікно й побачила, що у дворі твоєї бабусі повно міліції. Вони щось шукають, а з ними ще й наш дільничний, батько Валери…

— Не хвилюйся, Лізочко. Я зараз приїду.