47

     Матвій сидів на задньому сидінні темного «форда», поруч із людьми Гріма, і дивився у вікно. Він уже понад рік жив за одним і тим самим графіком: увечері йшов з дому на «роботу», а вранці повертався, щоб кілька годин поспати. Потім усе починалося знову. Небезпечна робота. Принаймні раніше йому так здавалося. Тепер Матвій розумів, що викрасти автомагнітолу з чужої автівки, відібрати в когось телефон чи годинник — дитячі забавки порівняно з тим, що доручив йому Грім.

   Колись перед такими справами він відчував азарт. Навіть задоволення від усвідомлення, що знову зможе перехитрити когось і залишитися безкарним. А тепер у нього тремтіли коліна, хоча він щосили намагався цього не показувати. Ні, за себе Матвій не боявся. Принаймні не так, як за Лізу. Він не хотів навіть уявляти, що Грім може зробити з дівчиною, якщо завдання провалиться. Цей чоловік не звик прощати тих, хто його підводив. А Матвій надто здогадувався, наскільки далеко той здатен зайти заради власних інтересів.

    Автомобіль зупинився біля розкішного ресторану. Ще перед виїздом люди Гріма дали Матвію одяг, у який він перевдягнувся дорогою. Він мав виглядати пристойно, щоб не привертати зайвої уваги й не викликати підозр у персоналу. Чорні штани, така сама сорочка, шкіряна куртка й темні окуляри. Зазвичай Матвій ховав обличчя під капюшоном або кепкою, але тут такий вигляд міг одразу привернути увагу охорони.

— Ну, йди. Успіху тобі! — сказав один із чоловіків, коли Матвій відчинив дверцята. — Чекатимемо за рогом, на сусідній вулиці.

     Хлопець мовчки кивнув і вийшов. За мить «форд» рушив з місця, залишивши його самого перед рестораном. Гра починалася. І Матвій уже відчував, якою дорогою може виявитися ставка.

     Будівля вражала розмірами. Високі колони, широкі сходи, величезні вікна й холодна величність фасаду створювали відчуття, ніби це не ресторан, а якийсь урядовий заклад. Матвій на мить затримався біля входу, окинув поглядом зал крізь скло й лише тоді зайшов усередину.

      Відвідувачів було небагато. Він швидко помітив двох чоловіків, заради яких сюди приїхав. Обом було близько п’ятдесяти. Один — худорлявий, темноволосий, у строгому костюмі. У його волоссі вже помітно сріблилася сивина. Інший — огрядний, круглолиций, зі світлим волоссям і залисинами. Він із неабияким апетитом уплітав страви, які одна за одною приносили офіціанти, й запивав їх мінеральною водою. Його співрозмовник майже не торкався їжі, лише зрідка підносив до губ келих. Схоже, до найважливішої частини розмови вони ще не дійшли.

     Матвій обрав столик за колоною, звідки міг спостерігати за чоловіками, не надто привертаючи до себе увагу, і замовив каву.

     Час минав повільно. Офіціанти продовжували носити до сусіднього столика нові страви. Огрядний чоловік їв із таким задоволенням, наче нікуди не поспішав, а худорлявий терпляче чекав, час від часу поглядаючи на годинник.

    Матвій не зводив із них очей. Він намагався запам’ятати кожну деталь, але чорної папки, заради якої опинився тут, досі не було видно. Кава давно закінчилася. Щоб не викликати підозр, довелося замовити ще щось. Хоча за весь день Матвій майже нічого не їв, апетиту не мав зовсім. Він навмання вибрав салат і знову зосередився на спостереженні.

    Нарешті розмова за потрібним столиком пожвавилася. Чоловіки почали сперечатися, кожен наполягав на своєму. Матвій не міг розчути слів, але бачив, як змінювалися їхні обличчя й жести. А потім вони раптом замовкли й потиснули один одному руки. Майже непомітним рухом худорлявий чоловік покликав когось із сусіднього столика, де вечеряли двоє молодих хлопців. Один із них підвівся, підійшов до чоловіків і передав худорлявому чорну папку. Матвій мимоволі напружився. Ось вона. Тепер він помітив і те, на що раніше не звертав уваги: молодики, які передали папку, не просто вечеряли поруч. Вони стежили за всім, що відбувалося за столом, а їхні погляди раз у раз ковзали залом. Схоже, це й була охорона худорлявого.

    Папку поклали на стіл і відкрили. Чоловіки дістали документи, уважно перечитали їх, поставили підписи й печатки. Нарешті худорлявий передав папку огрядному співрозмовникові.  Після цього покликали офіціанта, щоб розрахуватися. Матвій зрозумів: часу майже не залишилося. І тут його наче струмом вдарило. Він сам іще не розрахувався! Хлопець покликав офіціанта, але той не поспішав. Поки принесли чек, поки Матвій дістав гроші, обидва чоловіки вже підвелися. За ними рушили й охоронці: двоє молодиків, які сиділи поруч, та ще двоє, що вечеряли неподалік.

    Матвій кинув на стіл гроші, навіть не чекаючи решти, і підхопився. Він мусив встигнути. Коли хлопець дістався вестибюля, чоловіки саме прощалися біля виходу.

— Що ж, Едуарде, дякую за співпрацю, — промовив огрядний. — Будете в нашому місті — телефонуйте. Обов’язково покажу вам місцеві красоти.

— А я сподіваюся, Аркадію, що ви більше не потрапите в таку безглузду ситуацію, — відповів худорлявий.

— Та звісно, звісно…

     Вони ще раз потиснули один одному руки. Едуард вийшов із ресторану, а його охоронці рушили слідом. Аркадій залишився сам. Принаймні на кілька секунд, поки не підійшов хтось із персоналу. Чорна папка була при ньому.

     Матвій завмер, стежачи за кожним його рухом. У голові гарячково крутилися варіанти: як вихопити папку, як оминути охорону, як вибратися звідси й не потрапити до рук людей, які могли повернутися будь-якої миті.

    Він зробив крок уперед. І саме тоді Аркадій нахилився, щоб поправити застібку на взутті. Чорну папку він на мить поклав на невисокий столик поруч. Матвій не вагався.