46

— Завдання схоже на попереднє. Мені потрібно, щоб ти приніс папку з важливими документами.

— Знову потрібно проникати в чужий офіс?

— Не поспішай. Я все розкажу. Мені потрібна тека з важливими документами. Цього разу чорного кольору. І ця тека має потрапити безпосередньо з твоїх рук у мої. Це дуже важливо! Ні в який офіс тобі проникати не доведеться. Ти маєш потрапити до ресторану.

— Замовиш там каву й спостерігатимеш. У ресторані вечерятимуть двоє чоловіків. Вони настільки заможні, що ти відразу їх помітиш. Хоча мої хлопці покажуть тобі їхні фотографії. Так ось, один із них передасть іншому цю теку. У ресторані ти не зможеш її забрати. Але щойно вони вийдуть із закладу й прямуватимуть до своїх машин, ти маєш вихопити папку. І врахуй: у них озброєна охорона. Тож хапаєш теку й тікаєш. Дуже обережно! І запам’ятай: вона не повинна потрапити до чужих рук!

— Але ж це неможливо зробити!

— Можливо. Усе можливо, Чорний лебедю. Особливо тоді, коли тобі вкрай потрібні гроші, щоб купити гарний будинок для своєї Лізи, — лиховісно усміхаючись, промовив Грім.

     Матвія аж пересмикнуло від того, як Грім вимовив ім’я Лізи — його Лізи — своїми брудними устами.

— Отже, Лебедю, ти вирушаєш із моїми хлопцями. Вони покажуть тобі все, що потрібно, і відвезуть до ресторану. Далі діятимеш сам. Впораєшся — отримаєш винагороду. А ні — дуже пошкодуєш! І не забудь: тека не повинна потрапити до чужих рук, особливо до рук міліції.

    Матвій лише кивнув, розвернувся й пішов. Вибору він не мав. Він мусив це зробити. Заради Лізи. Бо якщо відмовиться, Грім тепер мститиме їй.

      А дівчина тим часом піднялася до своєї кімнати після вечері. Сьогодні вона готувала сама. До бабусі приходив фельдшер. Він сказав, що через хвилювання в неї підвищився тиск, але тепер стан стабілізувався. Порадив більше відпочивати, не хвилюватися через дрібниці, і тоді проблем зі здоров’ям не виникатиме.

     Коли фельдшер пішов, бабуся вже збиралася вставати, щоб приготувати вечерю. Та Ліза переконала її залишитися в ліжку й пообіцяла, що сама приготує щось смачненьке.

    У Лізи все вийшло чудово. Дідусь кілька разів повторив, як смачно все приготовано. Дівчина скромно подякувала й відповіла, що всього цього навчилася від бабусі.

    Коли всі закінчили їсти, Ліза прибрала зі столу й помила посуд, не дозволяючи бабусі втомлюватися через хатню роботу. Після всіх клопотів дівчина втомилася, прийняла душ і лягла в ліжко. Здавалося б, мала б одразу заснути. Але сон не йшов.

    Ліза вкотре прокручувала в голові розмову з бабусею. Вона пригадала, як ще в дитинстві бабуся застерігала її від спілкування з Матвієм. Хоча тоді він був іще дитиною й точно не встиг зробити нічого поганого.

    Тепер бабуся звинувачувала хлопця в тому, що він заробляє на життя нечесною працею. Ліза не вірила цим словам. Вона була переконана, що все це вигадки недоброзичливців. Адже її Матвій — найкращий хлопець у світі!

     Тим часом у спальні дідуся й бабусі теж точилася серйозна розмова.

— Мені аж зле стало, коли я почула від Тетяни, з ким зустрічається Ліза. Я ледве втрималася на ногах, доки вона не пішла, а тоді прилягла на диван. Добре, що Ліза невдовзі прийшла й принесла мені ліки, — розповідала бабуся, лежачи на ліжку поруч із чоловіком.

— Ох, недобре все це, недобре… — задумливо промовив дідусь. — Не варто було тобі ходити до тієї Надьки. Не спілкувалася з нею якийсь час — то й мала спокій. А тепер знову помирилися, ти й по молоко до неї ходиш. Невже в селі більше ніхто кози не тримає?

— Та тримають. Але Надя живе близько, та й молоко в неї хороше.

— Хороше! Зате сама вона людина недобра. Якась відьма! Колись її донька нашого сина приворожила, а тепер, коли тієї вже немає, онука до нашої Лізи підпускає! І що їй від нас потрібно?

— Та заздрить вона нам. Наша сім’я заможна, а вони в злиднях живуть. От і хоче кращої долі для своїх дітей, — припустила бабуся.

— Хоче? То нехай її онук заробляє чесно, а не краде!

— Хтозна, може, він і не краде. Може, люди вигадали.

— Та звісно, що не краде! — обурився дідусь. — Одні підприємства в місті стоять, а ті, що працюють, зарплату затримують. А він, двадцятирічний хлопець із якоюсь технічною освітою, такі гроші заробляє? Звідки вони в нього?

— І що ж нам тепер робити з Лізою? Вона навіть слухати мене не схотіла, коли я сказала, щоб не зустрічалася із цим Бандитом.

— Треба відправити її до міста. Ти ж хвора — ось тобі й привід.

— Ой, що буде, коли син дізнається, що вона зустрічається із цим хлопцем?..

— Поки що не казатимемо. Може, усе минеться.

— Ой, не минеться. Відчуваю, що не минеться…