44.

До обіду Ліза допомагала бабусі мити овочі для консервації. Потім накривала на стіл, адже на обід мав приїхати дідусь, а він любив, щоб усе було смачно й красиво.

    Дідусь надовго не затримався: швидко поїв і знову поїхав на роботу. Бабуся заходилася прибирати зі столу, а Лізі дозволила трохи відпочити.

   Дівчина приготувала собі улюблене капучино й пішла в сад. Там вона вмостилася в кріслі-гойдалці та насолоджувалася спокоєм.

     Та раптом крізь прочинене кухонне вікно долинули голоси. Ліза прислухалася й упізнала голос тітки Тетяни — мами Діни, своєї так званої подруги.

— Оце так ви закруток наробили на зиму! Напевно, синові до міста половину віддасте? — щебетала тітка Тетяна.

— Та де там! Вони навіть чути про це не хочуть! — заперечила бабуся. — Але я все одно люблю, щоб було про запас.

— Так, а то хто знає, може, Ліза ще й зятя привезе, — припустила сусідка.

— Та який там зять… Ще дитина вона, — відповіла бабуся.

— Ну, дитина не дитина, а вже гуляє з вашим сусідом, геть як доросла!

— Із сусідом? Це з яким?

— Ой, а ви не знаєте? Я ж думала, вона вам розповідає… Не варто було мені зайвого казати.

— Ой, Тетяно, а твоя тобі багато розповідає? — поцікавилася бабуся.

— Небагато, але я знаю, хто її додому проводить. А ви, бачу, Лізі довіряєте.

— Звісно, довіряю. Ліза дурниць не робитиме.

— Та, напевно… Ну, то я вже піду.

— Таню, зачекай! То скажи вже, бо мені й самій цікаво, з ким гуляє моя онучка.

— Та… Я думаю, вона так… розважається…

— Хай навіть так, але якщо вже почала розповідати, то й закінчуй!

     Ліза аж підвелася з крісла, щоб краще чути.

— Ой, та ви кого завгодно розговорите! З Бандитом ваша Ліза гуляє. Але, думаю, у них усе несерйозно…

— Що ти, Таню, не може такого бути!

— Чому ж не може? Люди все бачать. То на мотоциклі її катав, то до озера водив, то на дискотеці вони притискалися одне до одного, а потім ще й на лавці сиділи, обіймалися та й не тільки…

— Ой, люди наговорять… — роздратовано мовила бабуся. — Знаєш, Таню, дякую, що зайшла, але я щось дуже втомилася. Піду трохи полежу, відпочину.

— Ну, звісно, відпочиньте. А я ще до Галі зайду, маю з нею поговорити…

— Так, так, іди, — відказала бабуся.

     Ліза, яка чула всю цю розмову, аж почервоніла від злості.

    «Ага, іди, іди до Галі, щоб і там попліткувати! Ну яке вам до нас діло?!» — обурено подумала дівчина й рушила до будинку.

    Вона знала: щойно Тетяна вийде з двору, як бабусина втома мине й та почне шукати Лізу, щоб розпитати про почуте.

    Проте, щойно Ліза зайшла до передпокою, як побачила бабусю, що лежала на невеличкому диванчику. У дівчини аж похололо в серці, адже бабуся зазвичай там не відпочивала.

— Бабусю, що з тобою? — скрикнула Ліза.

— Лізо… Підия до моєї спальні. Там, на тумбочці, мої краплі… Принеси…

— Бабусю, може, швидку викликати? — Ліза мало не плакала.

— Краплі…

     Ліза миттю збігала до бабусиної спальні, знайшла краплі й принесла їх жінці. Бабуся ледь підняла голову, щоб прийняти ліки, а потім знову поклала її на маленьку подушку.

    Минуло хвилин двадцять. Бабуся все ще лежала із заплющеними очима й важко дихала, а Ліза стояла навколішки поруч. Та згодом її дихання стало спокійнішим і жінка розплющила очі й спробувала сфокусувати погляд.

— Бабусю, тобі краще? — запитала налякана дівчина.

— Так. Трохи, — змученим голосом відповіла жінка.

— Може, лікаря викликати?

— Не потрібно. Минеться. Лізо, скажи мені правду: ти зустрічаєшся з Бандитом?

— Бабусю…

— Кажи! — твердіше мовила бабуся.

— Бабусю, він не бандит, — тихо, але впевнено відповіла Ліза.

— Отже, зустрічаєшся!

— А що в цьому поганого? Він хороший хлопець. Допомагає своїй бабусі, хоча живе в місті. Там навчався, а зараз працює…

— Лізо, він поганий хлопець. І заробляє на життя нечесним способом. Усе село про це знає. Недарма його ще в дитинстві прозвали Бандитом.

— Самі прозвали, самі все придумали й зробили з чесного хлопця бандита! — не поступалася Ліза.

— Лізо, не ходи до нього більше! Бо як твої батьки про це дізнаються, то дістанеться і нам із дідусем, і тобі…

— Вибач, бабусю. Я дуже тебе люблю, але не можу перестати зустрічатися з Матвієм, бо я його… теж люблю.

— Дитино! — Бабуся аж підвелася на дивані. — Ти ще така юна! Ще знайдеш своє справжнє кохання.

— Бабусю, я все-таки зателефоную лікарю. Нехай прийде й огляне тебе, щоб я не хвилювалася. А зі своїм коханням я розберуся сама.