43.

Лізу розбудив веселий пташиний спів. Біля вікна її спальні ріс чималий горіх, гілки якого сягали аж другого поверху. Ліза солодко потягнулася на ліжку й усміхнулася, згадуючи приємний вечір, який провела з Матвієм.

     «Усе-таки як добре, що батьки відправили мене сюди!» — подумала дівчина й знову усміхнулася. Та за мить усмішка згасла на її обличчі: Ліза згадала, що сьогодні не побачиться з Матвієм. Проте дівчина вирішила, що в очікуванні побачення з коханим теж є щось романтичне. Вона ще кілька хвилин полежала в ліжку, малюючи в уяві наступну зустріч із Матвієм, а потім одягнулася й пішла до бабусі.

     Жінка поралася на кухні, займаючись консервацією.

— Доброго ранку, бабусю! Потрібна моя допомога? — запитала Ліза.

— Ну, вже одинадцята минула, то це, мабуть, не ранок, а день, — зауважила бабуся.

— Можливо, — погодилася Ліза.

— То де ж ти вчора так довго гуляла? Невже з подругами? Чи, може, вже якого кавалера маєш?

— Ну… Можливо, і маю… — загадково усміхнувшись, відповіла Ліза.

— Лізочко, ти ж будь обережна… Хлопцям довіряти не можна!

— Деяким і справді не можна. Але ж не всім.

— Лізо, ти ще надто молода. Та яке там «молода» — ти ще дитина! І поки що не вмієш розбиратися в людях, а дехто цим може скористатися…

— Бабусю, я не така наївна, як ви вважаєте. Я вмію за себе постояти й нічого зайвого ні собі, ні іншим не дозволяю…

— Ну, це, звісно, добре, але ж усе одно будь обережна…

— Я й так обережна, бабусю, а тепер стану ще обережнішою!

— Добре. Іди-но, візьми собі щось на сніданок, а потім допоможеш мені з консервацією.

     А поки Ліза лише снідала, Матвій уже приїхав до міста. Він під'їхав на своєму мотоциклі просто до будинку, де мешкав. Адже привіз від бабусі кілька пакетів з овочами, фруктами та іншими продуктами.

     Спочатку Матвій натиснув на кнопку дзвінка біля дверей, але йому ніхто не відчинив, тож хлопцеві довелося шукати власний ключ. Увійшовши до квартири, він важко зітхнув. Ситуація була до болю знайомою. Схоже, в Артура та Славка вчора були гості, а прибирати після них знову доведеться Матвієві.

    «Як же мені це набридло!» — пробурмотів він.

     Хлопець знайшов обох співмешканців: кожен спав у своїй кімнаті. Будити їх не було сенсу. Матвій порозкладав усі продукти, трохи прибрав у квартирі, а потім зателефонував Артемові.

Радісну новину про ноутбук йому вже повідомила Ліза, тож вони з Матвієм домовилися зустрітися в обід неподалік від місця роботи Артема. Матвій радів, що його співмешканці досі сплять і він зможе непомітно забрати ноутбук Артема, який той залишив у нього.

— Так, це він! Мій ноутбук! — зрадів Артем, оглядаючи знахідку. — Як тобі це вдалося?

— Та так. Маю кілька знайомих… — відповів Матвій, сказавши майже правду.

— Скажи, Матвію, а ці твої знайомі ведуть чесний спосіб життя? — запитав Артем.

— Не можу тобі всього сказати. Та й не цікавлюся їхніми справами.

— А ти, Матвію? Ти чесно заробляєш на життя?

— Намагаюся, Артеме… — відповів Матвій. — Хоча це й нелегко.

— Та не так уже й важко. Я вже спробував.

— І багато заробив?

— На ноутбук.

— А на квартиру, машину й усе решта, щоб зробити Лізу щасливою, я зможу заробити у твій спосіб? — запитав Матвій.

— Так. Звісно, не за рік і не за два.

— А як мінімум за два десятки років! Артеме, але коли ж тоді жити?

— Можна жити в перервах між роботою…

— Ні, Артеме, я так не хочу. Ліза заслуговує на щастя! Я не хочу її розчарувати.

— А я не хочу, Матвію, щоб Ліза плакала…

— Обіцяю, Артеме, зі мною Ліза плакати не буде! — впевнено заявив Матвій.