42.

     Матвій сидів на старій лаві в саду й палив цигарку. Хлопець усе ще не міг оговтатися від почутого від бабусі й намагався впорядкувати думки.

     Отже, його мама зустрічалася з батьком Лізи. Це цілком можливо. Вони були сусідами й приблизно одного віку. Найімовірніше, разом ходили до школи, а згодом почали зустрічатися… А ще через деякий час батько Лізи покинув його матір і, мабуть, одружився з жінкою, яка згодом народила йому Лізу. А його мати важко переживала розрив і поїхала до міста, щоб більше не бачити їхнього щастя. Хоча батьки Лізи теж переїхали до міста, можливо, його мати про це не знала. Адже, як розповідала бабуся, після всього, що сталося, вона рідко з'являлася в селі.

    Матвій народився вже в місті. Хто його батько, хлопець не знав. Щоправда, коли трохи подорослішав, почав підозрювати, що й сама мати, мабуть, не знала, від кого завагітніла, адже так званих залицяльників у неї було безліч.

     І все це через батька Лізи!

     Матвій міцно стиснув кулаки. Тепер він був переконаний, що всі біди, які з ним траплялися, так чи інакше пов'язані з цією людиною. А потім подумав: а раптом той знає, де зараз його мати? А може, він і сам причетний до того, що з нею сталося?

    Матвію кортіло піти й прямо запитати про все батька Лізи. Однак він не поспішав. Знав, що необдуманий, гарячковий вчинок може лише все зіпсувати.

    Раптом на телефон надійшло повідомлення. Матвій усміхнувся, вирішивши, що це Ліза. Та повідомлення виявилося від Гріма.

    «Плани змінилися. Будь у мене завтра вже о 19-й», — писав Грім.

     Матвій зітхнув. Зрозумів, що нове завдання вже чекає на нього. Доведеться вирушати до міста завтра зранку, адже потрібно ще завезти до квартири овочі. А часу, який він міг би провести з Лізою, залишалося зовсім мало.

    Матвій дуже хотів побачити дівчину, але спочатку написав їй коротке повідомлення: «Привіт, моя принцесо!». Відповідь надійшла майже одразу: «Привіт. Я сумую». Матвій усміхнувся. Йому було приємно знати, що дівчина сумує за ним. «Можливо, прогуляємося?» — запитав він.

      Хлопець вирішив не розповідати Лізі про те, що розповіла йому від бабуся. Дівчина не винна в тому, що колись зробив її батько. Та й псувати через це їхні стосунки Матвій не збирався.

     «Зараз не можу. Ближче до вечора відпрошуся в бабусі, щоб вона нічого не запідозрила», — написала Ліза.

     Матвій засмутився, але відповів, що згоден. Зрештою, до вечора залишалося не так уже й багато часу.

    Ліза написала йому невдовзі після дев'ятнадцятої. Повідомила, що за пів години зможе вийти, і поцікавилася, куди вони підуть. Матвій попросив її прийти на край села. Дівчина погодилася, а хлопець тим часом поспішив по свій мотоцикл.

    Сонце повільно ховалося за обрій, золотячи верхівки дерев останніми променями. На землю опускалися вечірні сутінки. Стихали пташині голоси, а натомлені за день люди неквапливо поверталися додому.

    На краю села вже зустрілися закохані. Матвій здалеку побачив Лізу й одразу пішов їй назустріч. Дівчина підбігла до нього й опинилася в його обіймах. Він підхопив її на руки й легенько покрутив. Потім був довгий поцілунок, і нарешті закохані сіли на мотоцикл та поїхали до свого озера, навіть не здогадуючись, що за ними спостерігають чужі очі.

    Біля озера Матвій розстелив плед, і вони, обійнявшись, довго сиділи, дивлячись на воду. Відволікалися лише на палкі поцілунки. Слів майже не було. Ліза тільки трохи пошкодувала, що лебеді так і не повернулися…

    Додому вони вирушили, коли ніч уже повністю огорнула світ. Навколо панували тиша й спокій. Лише гуркіт мотоцикла порушував нічну тишу. Ліза обіймала Матвія за плечі й почувалася поруч із ним, наче за кам'яною стіною. Вона була впевнена: Матвій ніколи й нікому не дозволить її скривдити.

     Хлопець зупинився біля будинку, де жили бабуся й дідусь Лізи.

— Ми завтра побачимося? — запитала дівчина.

— Я б дуже хотів, але мушу їхати…

— До міста? На роботу?

— Так. До речі, я знайшов ноутбук твого товариша.

— Справді?! Уявляю, як зрадіє Артем! А можеш якось йому його передати?

— Спробую. Дай мені його номер, домовимося про зустріч.

— Добре. А коли ми з тобою зустрінемося?

— Якби моя воля, я б узагалі з тобою не розлучався. А так… Не знаю, як усе складеться. Хоча за першої ж нагоди примчу до тебе!

— Матвію, так не хочеться розлучатися… А може, поїдемо ще на дискотеку? Там, мабуть, іще відчинено. Так хочеться з тобою потанцювати…

— Хіба ж я можу тобі відмовити?

     У сільському клубі було вже небагатолюдно. Мабуть, більшість молоді розійшлася: хтось подався додому, хтось шукав затишного місця для усамітнення, а хтось — пригод на свою голову.

    Коли Ліза й Матвій увійшли до клубу, ді-джей саме оголосив останню пісню. Залунала спокійна, ніжна мелодія.

— Ну що ж, ходімо. Ми якраз встигли, — сказав Матвій і повів Лізу до центру залу, де ще танцювало кілька пар.

    Він міцно пригорнув дівчину до себе й відчув, як б'ється її серце. Матвію дуже хотілося, щоб це серце завжди билося поруч із його власним. Йому було так приємно танцювати з Лізою, проте чомусь на душі стало неспокійно. Дівчина поглянула на нього й усміхнулася. Та її усмішка чомусь здалася хлопцеві сумною.