31

     І Матвій, і Ліза зовсім забули про час. Вони сиділи на лавці біля озера, спостерігали за лебедями, трималися за руки, розмовляли й цілувалися. Вони навіть не відчули, як стало холоднішати.

— Молоді люди, ми зачиняємося за п’ять хвилин! — Раптом вони почули голос. Обоє озирнулися й побачили чоловіка у жилетці з логотипом зоопарку.

— Серйозно? А чому так рано? — здивовано запитав Матвій.

— Чому ж рано? Як завжди — о восьмій!

— А вже восьма?

— Буде за п’ять хвилин. Тому поспішіть.

— Ходімо, Матвію, — Ліза встала з лавки й уже хотіла йти, але раптом зупинилася: — А де ж тут вихід?

— Ах, молодь… Ходімо швидше зі мною, я вас проведу. – Запропонував працівник зоопарку.

     Вони справді швидко пішли, навіть не озираючись на тварин. Але коли дійшли до виходу, побачили, як охоронець уже зачиняє масивну браму.

— Ей, Володю, зачекай хвильку! — крикнув супровідник Матвія та Лізи. — Тут одна закохана парочка затрималася.

— Та що ж таке! Молоді люди, на годинник треба дивитися! — бурмотів Володя, знову відчиняючи браму.

— Та який там годинник! Якби я не підійшов, то до ранку на цій лавці просиділи б.

     Матвій і Ліза швидко проскочили крізь хвіртку, подякувавши працівникам зоопарку.

— А знаєш, я б і до ранку там із тобою просидів. А ти не боялася б? — запитав Матвій, щойно вони вийшли.

— Чому? Мені з тобою нічого не страшно!

— То що, будемо гуляти всю ніч?

— Цікаво було б, та батьки мене вб’ють.

— Чому? Хіба твої батьки не були молодими?

— Іноді мені здається, що мої батьки з дитинства були такими нудними та заклопотаними.

— Ти на них не схожа?

— Навіть не знаю. Зовні схожа на маму, де в чому — на бабусю й тата, а от характер… Хоча, може, колись усе зміниться… Ах, Матвію, дивись, тролейбус!

— Побігли, бо це окраїна міста, може бути й останній…

     Матвій узяв Лізу за руку, і вони щодуху побігли до зупинки. Ледь встигли заскочити в тролейбус. Він був майже порожній. Матвій запропонував Лізі сісти на останньому ряду.

— Ти ж знаєш — тут місця для поцілунків.

     Ліза лише усміхнулася. Звісно, вона була не проти поцілунків Матвія.

     Вони вийшли в центрі міста, на яке вже повільно починав опускатися вечір.

— Провести тебе додому? — запитав Матвій, хоча хлопцеві зовсім не хотілося розлучатися з Лізою.

— Так, але трішки пізніше… Хочу ще побути з тобою…

     Матвія ці слова дівчини окриляли. Вони взяли каву в одній із яток і пішли гуляти затишними вулицями свого міста. Вечір був по-літньому теплим і лагідним. А коли поруч іде кохана людина, то забуваєш про все на світі. І про час…

— Матвію, вже темно. Напевно, близько одинадцятої години? — запитала Ліза в перерві між палким поцілунком. Вони сиділи на лавці у парку. Ліза горнулася до Матвія й почувалася найщасливішою дівчиною у світі.

— Ні, Лізо, вже за кілька хвилин буде північ, — спокійно заперечив Матвій.

— Ах! — Ліза швидко підвелася на ноги. — Батьки мене вб’ють…

— То ходімо швидше. Може, вони не помітять…

— Сподіваюся… Але це можливо, тільки якщо вони десь у гостях. А наскільки мені відомо, сьогодні вони нікуди не збиралися…

— Візьмемо таксі? — запитав Матвій.

— Ні, якщо йти через двори, то тут недалеко.

     Ліза показувала шлях, а Матвій ішов поруч, тримаючи її за руку. Приблизно за тридцять хвилин вони стояли біля будинку Лізи.

     Будинок відразу справив враження на Матвія, хоча за високим парканом можна було побачити лише його частину. Та все одно виглядав він розкішно. Навіть уночі це впало Матвію у вічі. Тепер хлопець зрозумів, що його дівчина не просто багато має, а дуже багато. Проте подобалася вона йому зовсім не за це.

— Ну ось — ми на місці. Я відчиню браму своїм ключем, а ти біжи. Напишеш мені повідомлення, коли повернешся.

— Добре, але так просто я не піду.

     Матвій підійшов до Лізи й палко поцілував її в губи. Та дівчина боязко відсахнулася.

— Матвію, тут поряд мої батьки…

— Гаразд. Відчиняй двері, я перейду на протилежний бік вулиці, але нікуди не піду, поки не переконаюся, що ти в безпеці.

— Все гаразд. Я в безпеці.

     Вона крадькома озирнулася, а Матвій цим скористався, щоб ще раз на прощання поцілувати її.

— Бувай… — кинула вона й увійшла у свій двір.

     Ліза відразу помітила, що у прихожій горить світло, і це здалося їй поганим знаком. А щойно вона увійшла в дім, як назустріч їй вийшли батьки.

— І що це ти собі дозволяєш, Лізо? — першим заговорив батько.