30.

Зоопарк у їхньому місті був невеликим, але дуже затишним. Там було багато зелені, а для тварин створили хороші умови: вони не сиділи в тісних клітках, а перебували на огороджених територіях, що дещо нагадували місця їхнього природного перебування. Тварин теж було небагато, але всі вони виглядали ситими й доглянутими.

     Ліза зізналася, що ніколи в житті не була в зоопарку. Матвій теж сказав, що ще жодного разу тут не бував. Він не розповів, що колись його однолітків водили сюди, але його не взяли, бо він вкотре побився з якимись хлопцями. Матвій розумів, що Ліза не стала б його за це засуджувати, але чомусь посоромився розповідати.

     Вони повільно йшли звивистими алеями й роздивлялися тварин: милих поні та гордих породистих коней, непосидючих мавпочок і барвистих папуг, горбатих верблюдів і довгоногих лам, а також суворих хижаків — вовків, тигрів і левів.

— Ніколи не бачила стільки тварин майже одночасно! Матвію, ти здійснив мою дитячу мрію! — радісно сказала Ліза, поглянувши хлопцеві в очі.

— А ти мою!

— Ти теж мріяв піти в зоопарк?

— Ні. Я мріяв гуляти, тримаючи тебе за руку, — зізнався Матвій.

     Ліза покосилася на їхні сплетені пальці. Вона навіть не помітила, коли він узяв її за руку. Та це було неважливо. Важливо було інше — їй це подобалося.

— Ходімо далі! — запропонувала вона, бажаючи трохи змінити тему.

     Так вони дійшли до середини зоопарку. Там було невелике озеро, на якому плавали лебеді.

— Ах, тут лебеді! Ходімо ближче!

— Ти біжи, займи місце на лавочці, а я підійду за кілька хвилин, — пообіцяв Матвій і відпустив Лізину руку.

— Гаразд, — погодилася Ліза й пішла ближче до озера.

    Вона зайняла місце на лавці майже біля самої води й стала спостерігати за красивими птахами, як колись у дитинстві.

    Лебедів було з десяток, але знову серед них був лише один чорний. Пишний, із червоним дзьобом і блискучим пір’ям, він плавав посеред озера. Раптом розправив великі крила й кілька разів сильно ними махнув.

     До нього підплив невеличкий білий лебідь. Чорний згорнув крила й повільно поплив поруч із ним, тримаючись в одному темпі. Птахи майже торкалися один одного.

     Ліза так замилувалася цією картиною, що навіть забула, що Матвій уже мав би повернутися. А він стояв неподалік і теж не міг відвести погляду від лебедів. Раптом Матвій відчув холод у руках і зрозумів, що тримає дві порції морозива. Він підійшов до Лізи.

— Ось, тримай. Ти ж, мабуть, зголодніла?

— Ой, дякую. А як ти дізнався, що я люблю фруктове?

— Та… там просто іншого не було, — зізнався Матвій. — Але я запам’ятаю. Їж, бо розтане.

     Деякий час вони мовчали, спостерігаючи за лебедями й доїдаючи морозиво. Коли Матвій помітив, що Ліза вже закінчила, він сів поруч.

— Красиві, правда? — запитала вона.

— Дуже красиві. А ще, кажуть, вірні. Усе життя живуть у парі й не змінюють партнерів.

— Так, я теж таке чула…

     Матвій на мить замовк, а потім тихо сказав:

— Лізо… – Матвій обережно простягнув руку і легенько доторкнувся підборіддя дівчини. – Ти теж дуже красива. І я хочу, щоб ти була моєю, не на день-два чи місяць, а на все життя. Хочу, що ми були, як ці лебеді!

Тоді він нагнувся ближче до дівчини і обережно торкнувся її губ своїми. Ліза відповіла, але за мить зупинилась.

— Твої губи… вони такі солодкі… — тихо мовив Матвій.

— Я теж цього хочу, — тихо зізналася Ліза. — Хочу, щоб ми завжди були разом.

Матвій усміхнувся. Йому було достатньо почути ці слова. Вони ще довго сиділи на лавці, спостерігаючи за лебедями, і кожен із них думав про те, що цей день запам'ятається їм надовго.

І Матвій пригорнув її ближче до себе і знову поцілував. На цей раз вона не зупиняла його. Поцілунок вийшов довгий та пристрасний, навіть деякі відвідувачі зоопарку скоса поглядали у їх бік. Та їх було байдуже – на цей момент, вона забули про все на світі.