28.

      Матвій ще кілька днів тому почав виходити на вулицю. Нога вже майже не боліла, лише було трохи важко підійматися та спускатися сходами. Але сидіти в чотирьох стінах хлопець більше не міг — хотілося простору. Першого разу йому допоміг Артур, а далі Матвій уже почав справлятися самотужки.

     Ось і сьогодні, у теплий сонячний день, Матвій спустився на вулицю та пройшовся до невеличкого скверу біля їхнього будинку. Неподалік бавилися діти, а дорослі здалеку спостерігали за ними. З іншого боку підлітки займалися на турніках. Матвій дивився, як хлопці підтягувалися, і думав, що зміг би краще. Та що він, зовсім дорослий, буде змагатися з п’ятнадцятирічними пацанами? Ні, треба знайти собі справу серйознішу.

      Раптом Матвій почув короткий, ледь чутний сигнал — на телефон прийшло повідомлення. Він неохоче дістав його з кишені. Знав, що нічого цікавого там бути не може. І не помилився — всього лише повідомлення про те, що через кілька днів потрібно поповнити рахунок.

      А він так сподівався, що це буде щось інше. Наприклад… І тут Матвій раптом згадав, що може зателефонувати Лізі. Проблема з ногою майже минула, тож він навіть міг піти з нею на побачення.

      Цього разу Матвій став рішучішим. Він швидко натиснув кнопку виклику і навіть не встиг подумати, чи варто телефонувати.

      Як же приємно було чути голос Лізи. І просто розмовляти з нею. Ліза сказала, що зараз у кафе, і запропонувала йому приєднатися. Звісно, він прийде. Уже йде, незважаючи на те, що нога ще трохи нила.

      Десять хвилин їзди міським автобусом до центру здалися хлопцеві надто довгими. Він швидко відшукав фонтан, а поруч із ним — кафе з такою самою назвою, і поспішив туди.

     Щойно зайшовши до кафе, хлопець подумав, що мав би купити для дівчини квіти. Він уже хотів повернутися по них — знав, що в підземному переході неподалік квіти точно продають. Але… Він побачив свою Лізу. Таку ніжну, милу… Вона сиділа за столиком у легкій сукні, з розпущеним волоссям, і усміхалася… Не йому. Якомусь іншому хлопцеві. Той сидів навпроти Лізи, щось жваво їй розповідав і водночас встигав їсти. А Ліза слухала його та сміялася. Так колись вона слухала і самого Матвія, коли вони були біля озера. Матвій кинув ще один погляд у їхній бік і рішуче пішов геть. Звісно, не до підземного переходу по квіти. Матвій попрямував на автобусну зупинку, щоб поїхати додому. Настрій був нікудишній. Хлопцеві навіть хотілося ногою перекинути сміттєвий бак, що стояв неподалік зупинки. Але він стримався. Просто сів на лавку і став чекати автобуса. Думки роїлися в голові без упину. Його Ліза — добра, щира, мила… Невже вона так крутить хлопцями? Вибирає найкращого чи що? І тим більше сама щойно запросила Матвія на побачення, а тут уже сидить у компанії іншого.

     Матвій не витримав. Повернувся до кафе. Щойно увійшовши, він кинув погляд у центр зали. Нічого не змінилося — Ліза так і сиділа поруч із цим незнайомцем. Матвій зітхнув і попрямував до них.

— Привіт, Лізо! Бачу, ти не сумуєш? — трохи зухвало сказав Матвій і зустрівся з дівчиною поглядом.

      Вона вмить посерйознішала, і Матвій зрозумів: Ліза зовсім не сподівалася побачити його так швидко.