27.

Вступні іспити для Лізи здалися зовсім легкими. Хоч дівчина майже до них не готувалася, та без особливих зусиль відповіла на всі поставлені запитання й загалом отримала високий бал. Тож батькові домовленості навіть не знадобилися. Щойно їй сказали, що вона вступила на бюджет, Ліза зателефонувала батькові, щоб і він за неї порадів.

— Тобто на бюджет? То це означає, що моя донька навчатиметься безкоштовно? Але ж люди подумають, що я шкодую грошей, щоб оплатити твоє навчання…

— Тату, те, що я вступила на бюджет, означає лише одне — що твоя донька розумна! Хіба це тебе не тішить?

— Та тішить, але ж я міг би й заплатити…

     Потім Ліза зателефонувала матері.

— Лізо, я на зустрічі. Щось термінове?

— Я тільки хотіла сказати, що я вступила…

— Лізо, я й так знала, що ти вступиш. Твій тато про все домовився. То навіщо мені телефонувати й розповідати те, про що я й так знаю?

     Ліза хотіла сказати, що вступила на бюджет, а це було не так уже й легко. Але мати лише кинула:

— Побачимось увечері!

     І перервала розмову. Лізі стало дуже гірко на душі, і вона зателефонувала єдиному другові Артему, сподіваючись, що він не зайнятий і зможе порадіти за неї.

— Що? Ти вступила на бюджет?! Лізко, та ти молодець! А я навіть не спробував. Усе, це треба відсвяткувати! Куди йдемо? — запитав Артем.

— А ти не зайнятий?

— У мене якраз година перерви! Тому швидко обирай заклад! Швидко, Лізо, бо в мене залишається п’ятдесят дев’ять хвилин.

— Гаразд. Тобі буде зручно в центрі? Тут є кафе «Фонтан», пам’ятаєш?

— Так, а поряд і справді фонтан. Буду хвилин за десять.

— А я вже поряд із ним. Піду зроблю замовлення. Ти, як завжди, картоплю зі стейком?

— Так, і зелений чай!

— Добре, йду замовляти, а ти не затримуйся.

     Ліза зайняла зручне місце в кафе й зробила замовлення. Раптом почула, як у сумочці вібрує телефон. Вирішила, що це Артем телефонує, щоб щось уточнити. Вона дістала телефон і побачила на екрані незнайомий номер. Дівчина з обережністю ставилася до таких дзвінків, але все ж відповіла.

— Привіт, Лізо! — почула вона, і від цього голосу її сердечко забилося швидше.

— Привіт, Матвію! — відповіла вона.

— О, ти впізнала мене! — зрадів Матвій.

— Так, я не… — Ліза хотіла сказати, що не могла його не впізнати, та раптом запнулася. Вирішивши, що це буде зовсім нескромно, додала: — У мене гарна пам’ять на голоси людей!

— Зрозуміло. Чим займаєшся?

— Та так, нічим… Майже. Зайшла в центрі в кафе, хочу щось замовити… А ти?

— Я? Теж нічим, прогулююся…

— Хочеш, приєднуйся до мене… — несподівано навіть для себе запропонувала Ліза.

— Не відмовлюся… А де саме ти знаходишся?

     Ліза назвала адресу. Матвій пообіцяв скоро бути.

     Офіціантка принесла Лізі сік.

— Решту замовлення теж нести, чи ви ще когось чекаєте? — запитала офіціантка.

— Чекаю, але несіть. Він скоро прийде.

     А тоді дівчина замислилася: вона чекає, що до неї скоро приєднається Артем, а згодом має прийти Матвій. Друг і колишній однокласник та  хлопець, який їй подобається. І навіщо вона одночасно їх зібрала?

     Ліза лише сподівалася, що Артем піде раніше, ніж прийде Матвій.