24.

    Артур намагався якнайшвидше дістатися додому. Він сподівався, що застане там Славка і вони разом допоможуть Матвію. Та йшов він лише темними провулками, оминаючи яскраво освітлені місця. Час від часу чув міліцейську сирену, і від того звуку по шкірі пробігав холодок. Артур зупинявся, прислухався, чи не десь поблизу вона лунає, і тільки переконавшись, що сирена далеко, рушав далі.

    Нарешті він побачив свій будинок. До нього Артур ішов дуже обережно, озираючись на всі боки. У кухонному вікні горіло світло — отже, Славко вдома. Артур полегшено видихнув і чимдуж рвонув до під’їзду.

    Двері відчинив власним ключем. З кухні долинали голоси. Зайшовши туди, Артур побачив брата із сусідом, який любив іноді засиджуватися за чаркою аж до ранку.

— О, явився! А дружок твій де? — зухвало запитав Славко.

— Славо, йому потрібна допомога. У нього щось із ногою!

— З ногою? А я думав, із головою.

— Славо, не жартуй! Матвій упав із паркану, коли ми втікали…

— А я вам казав не чіпати цю машину! А ви чим думали?

— Брате, ти на цю машину не вказував! — заперечив Артур.

— Вказував. Але ж тобі дружок сказав, що брав її, і ти повівся. Більше його слухаєш, аніж брата. А він тебе підставить!

— Ні, він, навпаки, казав не чіпати цю машину. Та гаразд, потім розберемося. Я тільки зміню одяг — і підемо допоможемо йому. Він сам не дійде додому.

— Ага. Вір йому. Ми прийдемо, а там міліція! Не довіряю я йому, слизький він тип!

— Та ні, Славо. Він міг утекти й залишити мене самого з охоронцем. Але він відштовхнув його, і ми втікали разом. Я йому довіряю! Ми стільки років дружимо.

— То твої справи! А я йому не вірю. Хочеш — іди його рятуй, але на мою допомогу не сподівайся. Та потім не кажи, що я тебе не попереджав.

— Але ж, брате…

— Так, малий… Іди звідси. Бачиш, ми тут цеє… зайняті, — втрутився сусід, який до цього мовчки спостерігав за розмовою братів. — Наливай, Славоню, а то лише базікаєш!

— Славо, я сам не впораюся…

— Іди спати, Артуре. Ніде не подінеться твій Матвій! А якщо й подінеться, то невелика втрата! — кинув Славко й повернувся до важливіших для нього справ.

     Артур вийшов із кухні. У коридорі він скинув чорну куртку. У своїй кімнаті дістав із шафи синій спортивний костюм і кепку. Переодягнувся, знову вийшов у коридор і взув кросівки — вже інші, не ті, що були на ньому раніше. Після цього він знову зайшов на кухню.

— Що, не допоможеш? — запитав Артур.

— Ні. І ти нікуди не підеш!

— Піду. Я не залишу його.

— А я тобі кажу, що він обійдеться і без тебе! — наполягав Славко.

— Я йду до Матвія. Він мене не залишив із цим охоронцем, а ти — втік.

— А ти ще докоряй старшому братові! Іди спати. А якщо підеш — додому можеш не повертатися.

— Піду! Бо в мене такі ж права на цю квартиру, як і в тебе! — кинув Артур і вийшов.

      Славко спочатку хотів його наздогнати, але сусід зупинив його.

— Облиш. Нехай іде. Повернеться, — заспокоїв він Славка й розлив у склянки «заспокійливого».

      Артур поспішав. Тепер він уже не так боявся. Одяг змінив, а охоронець не встиг добре роздивитися його обличчя. Була вже глибока ніч, і машин на вулиці майже не залишилося. Люди теж траплялися рідко. Навіть міліцейські сирени стихли. Тому цього разу він значно швидше дістався до місця, де на нього мав чекати Матвій. Але його там не було.

     Артур озирнувся. Ніде поблизу Матвія теж не було видно. Артур кілька разів тихо покликав його. Відповіді не було. Він обійшов лавки, заглянув за дерева, пройшов трохи далі провулком. Нікого. Серце тривожно стиснулося. Матвій не міг просто так зникнути. Артур повернувся до лавок і ще кілька хвилин чекав. Але марно. Ніде поблизу Матвія не було видно. Він уже подумав, що щось наплутав, але тут помітив біля лавок старий «Запорожець». Саме ця машина стояла тут, коли він залишав Матвія. Артур мав чудову пам’ять на автомобілі, тому точно знав, що прийшов на правильне місце. Отже, Матвій справді був тут. Але куди він зник? Сам повільно пошкутильгав додому? Малоймовірно. Невже його впіймали? А може, Славко мав рацію, і Матвій таки його дурить?

     Артур ще раз роззирнувся навкруги, але нічого не помітив. Зрештою він пішов додому. Коли повернувся, брата із сусідом уже не було. Це трохи потішило Артура. Він тихцем ліг спати, але заснути не міг — думки про Матвія ніяк не давали йому спокою…