23.

Матвій уперся ногами в цегляну стіну й почав дертися вгору. Артур щосили тягнув його за руку.

— Ще трохи! Ти зможеш!

     Матвій напружився, підтягнувся і нарешті перекинув одну руку через край паркану. Ще зусилля — і він опинився нагорі.

— Стрибай! — крикнув Артур.

     Матвій зісковзнув униз і невдало приземлився на землю. Стопа різко підвернулася, а в щиколотці гостро кольнуло.

     Матвій на секунду присів, схопившись за ногу.

— Ти як? — Артур уже був поруч.

— Нормально… Здається.

     Матвій спробував підвестися. Нога відразу нагадала про себе болем, але він почув, як за парканом наближаються переслідувачі.

— Треба бігти.

— Ти зможеш?

— Зможу.

     Він підвівся, зробив кілька обережних кроків, а потім, не даючи собі часу думати про біль, побіг за Артуром.

     Спочатку здавалося, що все не так страшно. Адреналін заглушав біль, і Матвій навіть не відставав від товариша. Та за кілька хвилин, коли вони нарешті зупинилися в темному провулку, він сперся плечем об стіну.

— Почекай…

— Що?

    Матвій підняв штанину й подивився на щиколотку. Вона вже починала набрякати.

— Схоже, я таки добряче її підвернув.

Артур занепокоєно подивився на друга.

— А ти казав, що все нормально.

— Я й сам так думав.

— Спирайся на мене. Спробуємо йти далі, — запропонував Артур.

     Хлопці рушили. Кілька метрів пройшли мовчки, але обоє розуміли, що такими темпами їм і до ранку додому не дістатися.

— Може, таксі викликати? — спитав Артур.

— Ні. Це може бути небезпечно. Але далі я йти не зможу. Болить дедалі сильніше, а коли стаю на ногу, то просто нестерпно.

— Може, перелом?

— Не думаю…

— І що будемо робити?

     Матвій озирнувся.

— Он там, біля будинків, є лавка. Допоможи мені дійти туди. Я там чекатиму, а ти йди за Славком. Можливо, удвох якось упораєтеся.

— Ти думаєш, Славко вже вдома?

— Я впевнений у цьому.

— Гаразд. Тоді ходімо до лавки.