21.

   Батько Лізи приїхав в обід. Він був небагатослівний. Попросив доньку швидко збиратися, бо поспішав на важливу зустріч. На запрошення бабусі разом пообідати відповів категоричною відмовою.

— Приїжджайте до нас сьогодні на вечерю, тоді й поспілкуємося! — сказав він батькам.

— Та ми вже Лізу привітали, а їхати нам кудись на вечір важко — літа вже не ті, — відповіла бабуся.

    А син не став наполягати.

    Дорогою додому батько з Лізою перекинулися лише кількома словами. Він сказав, що маму водій повіз на якусь важливу зустріч, а сам поспішає на роботу. Лізі наказав чекати їх удома.

Ліза увійшла у великий порожній будинок, де панувала ідеальна чистота. Жодного сліду від свята, яке ще вчора наповнювало дім, не залишилося. Ліза знала, що мама заздалегідь домовилася з фірмою, яка надавала послуги з прибирання. Звісно, рано-вранці вони приїхали й усе ретельно прибрали, а батьки роз'їхалися у своїх справах. Обоє були надто зайняті, щоб дозволити собі вихідний, навіть якщо напередодні мали гостей.

    Ліза поглянула на годинник — майже друга. Батьки повернуться не раніше сьомої, отже, вона ще має кілька годин, щоб придумати, що розповісти про минулий вечір. Тож дівчина зробила собі чай і спокійно пішла до своєї кімнати.

     Зайшовши туди, вона побачила з десяток подарункових коробок. Чи то мама, чи то прибиральники принесли їх до її кімнати. Ліза вирішила поглянути, що всередині. Одну відчинила, другу, третю… А потім раптом зупинилася. Їй набридло це заняття. Усередині були прикраси та якісь антикварні речі, зовсім не цікаві Лізі.

     Вона залишила коробки лежати, а сама підійшла до столика, де сидів рудий собачка — подарунок Артема. Ліза взяла іграшку в руки й натиснула на животик.

— Ти мій найкращий друг! — англійською сказав песик.

     Ліза усміхнулася, покрутила песика в руках і набрала номер Артема.

— Лізо, як ти це відчула? Я щойно думав про тебе! — без привітання сказав Артем.

— А я щойно тримала в руках твого ведмедика!

— Ні, тепер цей ведмедик твій. А до того ж він ще й чарівний: щойно ти береш його в руки, я починаю думати про тебе.

— Артеме, ти такий вигадник!

— Чому вигадник? Кажу ж — ведмідь чарівний! Не віриш?

— Ні.

— Він уміє відгадувати бажання!

— Серйозно?

— Звісно. Ось ти зараз мрієш з'їсти холодного морозива. А я — тебе ним пригостити!

— Все одно не вірю…

— Гаразд. Але я зараз у вашому районі й ну дуже голодний. То, може, ти підказала б мені гарне місце, де можна було б спокійно й смачно поїсти?

— Артеме, мої батьки будуть проти…

— Вони повернуться пізно…

— Звідки ти знаєш?

— Це все пес! І він каже, що ти через десять хвилин вийдеш.

     Ліза більше не сперечалася й нарешті погодилася. Вирішила, що далеко не піде, а просто трохи поспілкується з Артемом. Удома було нудно.

— Ну як минув твій день народження? — запитав Артем, коли вони вже сиділи за столиком і їли морозиво.

— Це був найкращий день народження в моєму житті!

— Нічого собі! І чому я нічого про це не знаю?

— Та тому, що пес не розповів!

— То ти розкажи!

— А ти відгадай!

— Гаразд. Ти закохалася!

— Артеме, так нечесно!

— Чому ж? То я відгадав?

— Відгадав, — тихо мовила Ліза й опустила очі.

— І хто ж цей щасливчик?

— Бандит.

— Хто? Лізо, ти впевнена, що твої батьки не будуть проти? — вже серйозніше запитав Артем.

— Впевнена. Він дуже хороший хлопець. А Бандит — це прізвисько, яке йому дали в дитинстві, бо він іноді міг із кимось побитися.

— А зараз?

— А зараз сказав, що в бій вступить лише заради мене.

— Он як? Бандит уже не бандит!?

— Так. А знаєш, як ці діти називали мене?

— Може, Бандитка?

— Ну, Артеме… Ні, звісно!

— Тоді як?

— Принцеса!

— А нічого так, трішки схожа. Отже, ти знайома з ним із дитинства й уже відтоді закохана в нього?

— Ну, скажімо, тоді він мені просто подобався…

— І чим він займається?

— Казав, що працює.

— Такий дорослий?

— Якщо я не помиляюся, він на три роки старший за мене.

— Тобто йому двадцять.

— Приблизно.

— Ну, у двадцять років вищий навчальний заклад він не закінчив, отже, максимум коледж.