19.

   Вони звернули на бічну дорогу й поїхали через поля. Село, яке вже готувалося до сну, невдовзі залишилося десь позаду.

     Озеро зустріло їх вечірньою красою та тишею. Ліза першою зійшла з мотоцикла й зробила кілька кроків до води. На мить завмерла, захоплено вдивляючись у краєвид. Поверхня озера була спокійною, майже нерухомою, і мерехтіла тисячами дрібних золотих іскорок. Сонце вже майже сховалося за обрій, але його останнє проміння ще ковзало по воді, забарвлюючи її золотом. На заході небо палало вогняно-багряними барвами, тоді як з інших боків уже темніло, стаючи майже чорним.

    Матвій повільно підійшов до Лізи й став поруч. Дівчина озирнулася, і Матвій вловив у її погляді ледь помітний смуток. Та вона відразу пояснила його.

— Лебеді… Їх немає…

— Так. Вони більше не прилітають…

— Чому?

— Не знаю. Але я вірю, що колись вони повернуться!

— Так. І я буду в це вірити.

— Ти хочеш повернутися?

— Ні. Я хочу побути тут… із тобою…

     Матвій не відповів. Відійшов на кілька кроків, зняв куртку й простелив її на траві.

— Ходи. Якщо сядемо, буде зручніше, — покликав він Лізу.

     Дівчина озирнулася й підійшла.

— Це твоя куртка. Вона ж забрудниться…

— Не страшно. Ти ж колись не пошкодувала свого носовичка для мене. Хоча він теж забруднився.

— Ти пам’ятаєш?

— Так. Кожну деталь того дня.

     Ліза усміхнулася й сіла на куртку. Матвій влаштувався поруч. Вони сиділи досить близько, і, щоб їй було тепліше, він обережно обійняв Лізу за плечі.

— Матвію, я рада, що ми зустрілися… І зараз, і тоді, в дитинстві.

— І я теж. А знаєш, я вірив, що ця зустріч відбудеться. А потім почав забувати про це. Але сьогодні ми таки зустрілися!

— Я тебе відразу не впізнала. Ти змінився, змужнів…

— А ти стала ще красивішою!

— Ти тоді не казав, що я красива.

— Соромився.

— А зараз?

— А зараз, дивлячись тобі в очі, я зізнаюся, що не зустрічав красивішої дівчини, ніж ти!

— Ти мені лестиш?

— Зовсім ні. Це правда.

    Ліза деякий час мовчала, про щось думаючи й ледь помітно усміхаючись. Вона відчула, як щоки злегка запалали, й на мить їй стало ніяково зустрічатися з ним поглядом. Та за кілька секунд знову подивилася на Матвія. Він усе ще дивився на неї й теж мовчав. Раптом він випадково торкнувся її холодних пальців.

— Ти змерзла? — стурбовано запитав він.

— Трішки.

— Тоді зачекай хвилинку. Я зараз.

     Матвій підвівся й пішов до мотоцикла. Піднявши сидіння, дістав із багажного відділення пакет із продуктами, які купив для бабусі. Витягнув шоколадку й дуже пошкодував, що цього разу не купив вина, яке іноді привозив їй. Була лише баночка пива — не для бабусі, а для нього.

    «Звісно, це не найкращий напій для дівчини, але все ж…» — подумав Матвій і взяв пиво.

— Знаєш, якби я знав, що сьогодні зустріну тебе, то підготувався б… Але сьогодні в мене лише шоколадка й пиво, тож нічим тебе зігріти. Тримай!

     Матвій знову сів поруч із Лізою й простягнув їй шоколадку.

— О, з родзинками. Люблю такі…

— То відкривай. А пиво будеш? Треба ж нам якось відсвяткувати нашу зустріч і твій день народження.

— Якщо чесно, я ніколи пива не пробувала. Кажуть, що воно гірке…

— Ну, якщо із шоколадкою, то, може, буде не таке гірке.

     Ліза розгорнула шоколадку, а Матвій відкрив пиво.

— Спробуй, але відразу приготуй шматочок шоколадки.

    Ліза взяла баночку й зробила невеликий ковток. Деякий час мовчала, смакуючи.

— Справді гірке! — сказала вона й закусила шоколадкою. — Зовсім інший смак, аніж у шампанського. Але щось у ньому є.

      Потім Ліза зробила ще кілька ковтків пива, закусуючи шоколадкою. Решту Матвій випив сам.

— А шоколадку будеш? — запитала вона. — Вона дуже солодка.

     Ліза простягнула йому кілька шматочків.

— Так, солоденька, — усміхнувся Матвій і обережно поправив накидку, що зісковзнула з її плечей. — Тільки я знаю, що є дещо набагато солодше.

       Більше він нічого не сказав, лише нахилився до її губ і легенько торкнувся їх своїми. Їхні губи лише на мить зустрілися — несміливо, майже боязко. Спочатку йому здалося, що Ліза відповідає на поцілунок, але зрештою дівчина обережно відхилилася.

— Матвію, не потрібно поспішати… — тихо сказала вона.

— Як скажеш, моя Принцесо! — погодився Матвій, трохи відхилившись.

— Я вже й забула, що ті діти так мене називали…