18.

     Матвій готував вечерю сам. І Славко, і Артур лише потягували пиво. Особливо готувати Матвій не вмів — нікому було його вчити. Тож він просто відварив макарони, нагрів якийсь куплений паштет і порізав овочі. Але хлопцям така їжа дуже сподобалася.

— У тебе талант, Матвію, — першим похвалив товариша Артур. — Треба було тобі йти вчитися не на столяра, а на кухара.

— Та я ж нічого такого не зробив. Просто ви вже зголодніли.

— Ага. Зголодніли, — вклинився в розмову Славко. — Нових замовлень від Грому сьогодні немає, тож відпочиваємо!

— О, нарешті зможемо виспатися! — зрадів Артур. — А то вчора надто важка вечірка була. Аж сусіди скаржилися.

— Та я їм покажу! — розізлився Славко.

— Та не варто із сусідами сперечатися, бо ще поліцію викличуть, а нам проблеми не потрібні, — порадив Матвій.

— Гаразд, може, й так, — погодився Славко. — Так, ви як хочете, а я сьогодні йду до Ритки.      Вона вже кілька днів просить мене прийти!

— Я теж поїду до бабусі в село. Потрібно ліки завезти, — сказав Матвій.

— А ти там довго не затримуйся, може, знадобишся!

— Та завтра до вечора буду! — пообіцяв Матвій.

      І вже за пів години він мчав на своєму мотоциклі за місто. Окрім частувань і ліків для бабусі, Матвій віз гроші, які потрібно було заховати. А ще мав із собою телефон, подарований Громом. Про нього він не розповів ні Артурові, ні Славкові. Ніби й не планував робити з цього таємницю, та все ж змовчав.

       Сонце вже повільно котилося за обрій. Гамірне місто залишалося позаду, попереду була автотраса, де можна було розігнати свого залізного коня, як Матвій іноді це робив. Та не сьогодні. Сьогодні він їхав повільніше, щоб не пропустити поворот, що вів у село. Траса була переповнена. На узбіччях «працювали» дівчата. Кілька машин уже зупинилися і, напевно, домовлялися, як проводитимуть час. Матвія ж ці дівчата зовсім не цікавили. Йому хотілося чогось іншого, більш справжнього. Хоча його товариші Славко й Артур не раз вихвалялися «такими пригодами».

     Матвій навіть не глянув у той бік, а різко звернув мотоцикл на бічну дорогу. Її покриття було значно гіршим, і хлопцеві довелося зменшити швидкість. Проїхавши кілька метрів, він удалині побачив фігуру дівчини в красивій сукні, з розпущеним волоссям.

    «Невже і сюди дісталися?!» — здивовано подумав він. І раптом побачив, що дівчина махає йому рукою. Це його трохи розізлило, але, порівнявшись із нею, він усе ж зупинився.

— Ей, кралечко, ти трохи збилася з дороги! Траса — там, а тут ти навряд чи знайдеш багатих клієнтів.

— Що? Вибачте, мені в село потрібно. А в мене каблук поламався, не можу дійти, а вже майже темно.

     Матвій зрозумів, що поквапився з висновками щодо статусу дівчини. А коли поглянув їй в очі, то аж на мить замовк, збираючись із думками. Він пам’ятав ці очі, цей погляд… Він пам’ятатиме їх до кінця життя.

— Лізо? — невпевнено спитав він.

— Так. Ми знайомі? — здивовано запитала Ліза і ще уважніше стала вдивлятися в риси Матвія.

— Я — Матвій. Пам’ятаєш? Озеро, лебеді, чорний лебідь… — сказав Матвій, знявши шолом.

— Ах, так… Матвію, ти так виріс! — захоплено мовила Ліза.

— Ну і ти вже не дев’ятирічна дівчинка! — відповів Матвій.

     І обоє засміялися. Так просто й щиро, ніби вони знову були дітьми.

— Як же добре, що ти мені трапився. Бо я, напевно, до ночі не дійшла б до села.

— Звісно, що не дійшла б. Тут ще далеко. А чому ти пішки?

— Та так… Вирішила прогулятися.

— Не раджу знову так гуляти. Бо це може бути небезпечно.

— Я вже це й сама це розумію.

— Що ж, раз уже так сталося, сідай позаду. Якщо не боїшся, прокатаю тебе до села, — запропонував Матвій.

— Колись ти вже мене врятував. І знову допомагаєш. Таке відчуття, що ти з’являєшся, коли мені потрібна допомога, — припустила Ліза.

— Може, й так. То що, сідаєш? — спитав Матвій.

— Звісно.

— Тільки запасного шолома в мене немає, — сказав Матвій, коли дівчина підійшла ближче.

— Та нічого. Головне, що я не буду йти пішки.

     Матвій трохи посунувся, а Ліза сіла позаду. Спочатку вона хотіла триматися за поручень позаду, але це було не дуже зручно.

— Тримайся за мене міцно! — порадив Матвій і завів двигун.

    Ліза обережно обійняла руками його за талію. Матвій, відчувши на собі ніжні руки дівчини, відчув себе супергероєм і плавно рушив уперед. Йому пригадалося дитинство — маленька симпатична дівчинка на прізвисько Принцеса. Як вона дала йому свою хустинку, як розповідала про лебедів і як запитала його ім’я, а потім на прощання подарувала жувальні гумки… А зараз ця дівчинка, Принцеса, перетворилася на дуже красиву дівчину з такими ж милими рисами обличчя. І вона їде з ним на його мотоциклі, обіймаючи його за талію, а вітер грається її довгим, трохи розтріпаним волоссям.