17.

     За цей день Ліза вже втомилася усміхатися й казати «дякую». У їхньому домі було близько двадцяти гостей. Спочатку всі сиділи за столом у великій залі, а потім стали розбиватися на невеликі групки й розходитися по всьому будинку. Чоловіки пішли хто випити коньяку до кабінету Лізиного батька, а хто — на вулицю покурити. Жінки розійшлися: одні — до альтанки з десертами, інші — просто прогулятися садом.

     Лізі ж дісталася компанія двох молодих хлопців: Мирослава, сина прокурора, якому нещодавно виповнилося дев’ятнадцять, і Бориса, сина власника ювелірного магазину. Борису було вісімнадцять, і Ліза пам’ятала його ще зі школи. Мирослава вона бачила вперше — він до їхньої школи не ходив. Зараз обоє хлопців навчалися на юридичному факультеті й добре знали один одного.

     Усі троє сіли за невеликим столиком у вітальні.

— Так, я зараз принесу шампанського! Лізо, зможеш дістати фруктів? — запитав Мирослав.

Ліза кивнула, і невдовзі їхній маленький столик був накритий.

— Що ж, Лізо, за твоє свято! — розливши шампанське у три келихи, промовив тост Мирослав.

— Так, Лізо, за тебе! — підтримав товариша Борис.

    Хлопці залпом випили шампанське, а Ліза свій келих не допила. Це був далеко не перший її келих за сьогоднішній вечір, та й хлопці вже встигли випити, коли сиділи за загальним столом.

Потім хлопці стали обговорювати студентське життя, а Ліза була далека від цих розмов. Та все ж вирішила підтримати бесіду.

— Напевно, студентське життя цікаве? — запитала вона.

— Так, дуже, — відповів Борис і знову почав розповідати Мирославу про щось своє.

    Ліза ще раз спробувала вклинитися в розмову, та її знову майже проігнорували. Потім Мирослав розлив решту шампанського.

— Лізо, принеси ще бутербродів… будь ласка, — попросив він.

— Лізочко, і ще, будь ласка, чогось солоденького! — додав Борис.

     Ліза знову пішла виконувати їхні прохання. А коли принесла все необхідне, хлопці мимохідь подякували й стали обговорювати комп’ютерні ігри. Ліза ж користувалася комп’ютером лише тоді, коли це було потрібно для навчання, а різні ігри її зовсім не цікавили.

Вона вже втомилася спостерігати за своїми гостями й вирішила, що якщо залишить їх самих, вони можуть навіть не помітити її відсутності. Та, про всяк випадок, ще принесла їм бутербродів і фруктів, а потім тихенько пішла.

      Ліза забігла до своєї кімнати, взяла накидку на плечі й вийшла на вулицю. Біля входу до будинку їй зустрілася симпатична жінка. Лізі здалося, що її чоловік — суддя.

— Ой, Лізочко, у вас такий красивий сад! Уявляю, скільки вам із мамою довелося докласти зусиль, щоб він став таким!

     «Та що ви, які там зусилля! Мої батьки просто викликали потрібних людей, і за кілька годин у нас усе так розцвіло!» — хотілося сказати Лізі.

     Та вона лише мило усміхнулася й відповіла:

— Дякую, передам мамі. Їй буде приємно!

     А потім Ліза вийшла за ворота свого дому. Іноді під вечір вона любила просто прогулятися своїм районом. Тут було спокійно, мало транспорту й багато зелені.

     Ліза повільно йшла вулицею й насолоджувалася вечірньою прохолодою. Десь чулися голоси дітей, які гралися на майданчику, та застережливі зауваження дорослих. Хтось проходив повз Лізу, поспішаючи додому. А вона просто йшла й ні про що не думала. Так Ліза дійшла до автобусної зупинки.

     «А чому я весь час гуляю тут? Ось зараз сяду в автобус і поїду покатаюся містом. Може, щось цікавіше побачу!» — вирішила вона.

     Звісно, так і зробила.

     Ліза знала, що її навряд чи хтось сьогодні шукатиме. Свою місію вона вже виконала: гостей зустріла, мило поспілкувалася з молодими людьми й навіть свічки на торті загасила. Далі справ до неї не матимуть. Та й шампанського на честь свого свята вона вже випила достатньо — аж трохи паморочилося в голові й плуталися думки. Але нічого страшного. Потрібно було хоча б трохи часу присвятити собі. Ліза ще подумала, що могла б зателефонувати Артему й разом із ним погуляти, але телефона із собою не взяла. Йти додому  хлопця без попередження не варто було — та й його могло не бути.

     Ліза зайняла вільне місце в кінці салону автобуса й стала дивитися у вікно. Автобус їхав у центр. Рухався повільно, і дівчина розглядала крізь скло вивіски магазинів та кафе або просто спостерігала за перехожими.

     «Дивно, — подумала вона, — у мене день народження, а замість того, щоб веселитися з гостями, я катаюся у старому запиленому автобусі?!» І сама усміхнулася.

      А автобус усе їхав і їхав. Вулиці ставали менш людними, а надворі поступово сутеніло. Пасажирів в автобусі теж стало помітно менше. Раптом автобус зупинився.

— Кінцева! — оголосив водій. — Оплачуємо проїзд і залишаємо салон автобуса.

     І тут Ліза пригадала, що не має із собою ані копійки. Вона швидко підійшла до водія.

— Вибачте, я забула гроші! — жалібно мовила вона.

— Забула гроші? А коли заходила, чому не попередила?