15.

Хоч у Лізи сьогодні було свято, прокинулася вона дуже рано — щойно минула сьома. Кілька хвилин просто спокійно полежала в ліжку, а потім рушила до ванної.

   День мав бути непростим. Потрібно гарно виглядати, усім привітно усміхатися, правильно говорити й поводитися так, як того вимагали батьки. Як же Ліза не любила ці «дуже потрібні», за словами батьків, гостини.

    Їй набагато приємніше було б провести вечір у сімейному колі: щоб приїхали дідусь із бабусею, а ще можна було б запросити кількох друзів. Ну, як друзів… Артема та кількох однокласниць, із якими Ліза більш-менш спілкувалася.

    Але батьки вирішили по-своєму. Бабуся з дідусем мали приїхати наступного дня, а друзів, на думку батьків, потрібно було шукати серед «серйозних людей».

    Після душу Ліза одягнула легке плаття і спустилася на перший поверх. На кухні мама вже поралася.

— О, Лізочко, ти вже встала! Я там зробила бутерброди. Візьми поїж, бо день сьогодні буде насиченим, — сказала вона, а потім покликала чоловіка: — Генадію, ходи, будемо вітати нашу доньку!

     Батьки подарували Лізі золотий ланцюжок із кулончиком, на якому красувався невеличкий рубін.

— Це твій перший коштовний камінь! — усміхнувся тато.

— Сподіваюся, твій майбутній наречений даруватиме тобі ще дорожчі коштовності! — усміхнувшись, мовила мама.

— О, можеш у цьому не сумніватися! Наша донька — красуня, і кавалери її задарюватимуть коштовностями! — запевнив дружину батько Лізи.

— Ну, якщо це буде син Петра Михайловича, власника ювелірного магазину, то Ліза точно без коштовностей не залишиться…

— А ти думаєш, що син прокурора не зможе подарувати своїй нареченій дорогих подарунків?

— Та зможе…

— Мамо, тату, я дуже вдячна вам за подарунок. Він справді дуже гарний. А про наречених мені ще рано думати, адже я лише вступаю до університету.

— Ну, твоя мама теж колись вступила. А потім вийшла заміж за мене й університету так і не закінчила. І бачиш — живе прекрасно! — трохи хвалькувато сказав батько.

— Так, Лізо! Дівчині важливо знайти заможного чоловіка! — погодилася мати.

— Тоді навіщо ж я вступаю до університету?

— Лізо, бо це престижно! Що подумають люди, коли дізнаються, що донька відомого бізнесмена не вступила до університету? Що я не можу дати своїй єдиній доньці вищої освіти? — здивовано розвів руками батько.

— А якщо ця донька сама не захоче вступати? — запитала Ліза.

— То що я за батько, якщо не пояснив доньці, що це важливо?

— Так ви тільки-но пояснювали мені, що важливо вдало вийти заміж.

— Лізо, ти що, зовсім нас не чуєш? — роздратовано запитала мати. — Вдало вийти заміж дуже важливо, але спочатку треба всім показати, що ми з татом маємо можливість дати тобі хорошу освіту!

— Зрозуміла? — перепитав батько. — Отож, виконуй!

— Але…

— Лізо, забагато запитань. Якщо поїла — біжи збирайся та їдь до салону. Ти маєш сьогодні виглядати бездоганно! — наказала мати.

— Гаразд, — погодилася Ліза.

     У неї ще залишалося кілька запитань, але дівчина вже розуміла, що ставити їх немає сенсу.

     Сьогодні водієм у Лізи був Володя. Це був чоловік середнього віку, небагатослівний і спокійний. Він подобався Лізі більше за Дмитровича, який постійно щось у неї випитував. Ліза лише повідомила йому адресу кафе, де мала зустрітися з Артемом, а коли вони приїхали, попросила зачекати двадцять-тридцять хвилин.

    Артем уже чекав за столиком. На ньому лежав букет польових квітів. Побачивши Лізу, хлопець підвівся.

— Привіт, імениннице! Вітаю! Нехай твої мрії здійсняться! — привітав Артем Лізу, вручив їй квіти й поцілував дівчину в щоку.

— Ти що, зранку не спав і ходив збирати мені квіти? — усміхнулася Ліза, вдихаючи свіжий аромат рослин.

— Мабуть, я тебе трішки розчарую. Усе набагато простіше — я їх просто купив у бабусь на ринку.

— Дякую. Все одно мені приємно. Квіти дуже гарні! — щиро зізналася Ліза.

— Але це ще не все! Маю для тебе ще дещо! — сказав Артем і потягнувся під стіл. — Звісно, це не такий крутий подарунок, які роблять тобі твої батьки, та все ж…

    Артем витягнув з-під столу м’яку іграшку — руденького собачку з червоним сердечком на животику.

— Який він милий! — усміхнулася Ліза.

— Тримай і натисни на сердечко! — порадив Артем.

     Ліза так і зробила й почула у відповідь:

— You are my best friend.

— Артеме, мені так приємно! — щиро сказала Ліза.

— Ти мій найкращий друг! — нахилившись до неї, трохи тихіше мовив Артем. — Завжди про це пам’ятай!

— Звісно, я це знаю! Розкажи, як у тебе справи?

— Справи… — Артем трохи спохмурнів. — Та можуть бути… Ось вступаю до коледжу…