14.

   Дим від цигарки розвіювався в нічній пітьмі. Вдалині блимали фарами поодинокі автівки, тьмяно світили ліхтарі, заховані поміж деревами. У багатоповерхівках світло горіло лише у вікнах під’їздів та у квартирі, де мешкав Матвій. Сьогодні там вечірка тривала довше, ніж зазвичай.

     Матвієві вже набридло чекати, але він не йшов. Не тому, що його могли прогнати, а тому, що він не любив подібних збіговиськ. А от Славко, власник квартири, їх дуже полюбляв. Він купував випивку, кликав, як сам казав, «корешів» та дівок. Таке відбувалося декілька разів на місяць. Матвій майже ніколи в цьому не брав участі. Він просто йшов, ховаючи до шафи особисті речі та постільну білизну.

     Сьогодні так склалося, що він ходив на завдання, тому чекати довелося менше. Завдання роздавав Славко. Саме він звів Матвія із замовником, якому був потрібен один документ на право власності невеличкої фірми. Що це була за фірма, Матвієві було байдуже. Його завдання полягало в тому, щоб пробратися до офісу й забрати із сейфа папірець. Ключ йому дали. Довелося лише «відключити» охоронця й швидко пробратися до приміщення. Дуже швидко — поки не спрацювала сигналізація. Він це зробив. Залишалося лише отримати гроші. Сума мала вийти непогана, тож частину можна було відкласти. Матвій збирав на квартиру. Свою йому повернути не вдалося. Хоч він був упевнений, що її відібрали в нього з матір’ю нечесним шляхом. Та колись він і до цього добереться.

     Матвій не жалкував, що став на не зовсім чесний шлях. Він вважав, що по-іншому жити буде важко. А йому й так було несолодко все життя. Щасливих моментів із дитинства він майже не пам’ятав. Навіть дитячі свята в інтернаті не викликали приємних емоцій. А коли йому щойно виповнилося тринадцять, новорічну ніч він провів у підвалі.

    Матвій добре пам’ятав той вечір. Якісь благодійники привезли їм купу подарунків, кожен вихованець отримав комплект нового одягу, а після вечері всі пішли до великої зали, де стояла яскраво прикрашена ялинка. Діти декламували вірші, співали, ставили новорічні сценки. Матвій не брав у цьому участі, і його ніхто не змушував. Він сидів у кутку зали й, нудьгуючи, дістав свій ножик. Потім вирішив зробити якийсь надріз на старому стенді, поки ніхто не бачить.

     Він уже зробив кілька надрізів, коли раптом відчув чиюсь міцну руку на своїй.

— Дай мені ніж! — почув Матвій позаду себе.

— Іди геть! — відповів Матвій і стиснув ніж ще сильніше.

— І не подумаю. Віддай ніж, бо зараз розповім вихователям!

— Це мій ніж!

     Матвій повернувся й побачив перед собою Артура — новенького хлопця, який нещодавно перевівся до них з іншого інтернату. Артур не відступав і таки хотів відібрати ніж. Матвій швидко склав його й заховав у кишеню. Та Артур потягнувся й туди. Матвій відштовхнув його, почалася сутичка, яка швидко переросла в бійку. Спочатку на них ніхто особливо не звертав уваги, бо всі були зайняті дійством біля ялинки. Але коли хлопці, б’ючись, упали на неї, ялинка стала перехилятися, а вогники на ній згасли, вихователі забили на сполох. Вмить з’явився Петрович. Його боялися всі, навіть найсміливіші.

— Ану, встали! — заволав він до обох хлопців.

     Бійка припинилася тієї ж миті. Хлопці піднялися, а хтось із вихователів кинувся рятувати ялинку.

— Що не поділили?

— Нічого! — одразу відповів Матвій.

     Ножик був для нього дуже важливим, і він боявся, щоб його не відібрали.

— Чому влаштували бійку? — спитав Петрович.

     Хлопці мовчали.

— Бійку чому влаштували? — повторив він уже агресивніше.

— Він на мене скоса дивився! — відповів Артур.

— Пішли зі мною! — сказав Петрович і попрямував до виходу.

     Хлопці послідували за ним. Перечити Петровичу не наважувався ніхто: у нього була досить міцна рука, і відчути її міць ніхто не хотів. Хоча, звісно, траплялися випадки, коли ця рука таки робила свою справу…

     Їх замкнули у підвальній кімнаті без вікон. Брудна лампочка тьмяно освітлювала кімнатку, де стояли два ліжка з голими матрацами. Більше ніяких меблів не було.

— І тільки я почую хоч мале шарудіння… Моя кімната поруч! — погрозливо мовив Петрович і замкнув важкі двері.

     Неприємно було Матвієві проводити новорічну ніч у цій кімнаті — без подарунків і ще й з ворогом. Але зате ніж залишився у нього. Добре, що хоча б Артур не розповів правди про нього… 

    Матвій заліз на ліжко, але спати не збирався. Артур зайняв інше ліжко, та теж не лягав. Він дістав із кишені якийсь блокнот і олівець та став малювати.

     Матвій вирішив ножа не виймати, щоб не дратувати суперника. Хоча із задоволенням повирізав би якісь фігурки з дерева. Він засунув руку в кишеню, шукаючи щось цікаве, і натрапив на носовичок. Красивий, із мереживом, трохи зім’ятий… Матвій розгорнув його й став розглядати. Якісь чудернацькі візерунки та маленька пляма крові, яку йому так і не вдалося колись відіпрати.

   Ліза… Ця маленька дівчинка викликала в нього стільки приємних емоцій. Її красиві очі кольору шоколаду він не забуде ніколи. Вона була така добра, мила… Матвієві здавалося, що у світі більше немає таких людей.