12.

      Минуло вісім років. 2001 рік.

    Ліза вимкнула світло, залишивши в кімнаті горіти лише маленький нічник біля ліжка. Вона взяла книгу й лягла в ліжко. Її погляд упав на нову сукню, що висіла на вішаку на дверях шафи.

Красива. Завтра вона мала одягнути її на вечірку з нагоди свого сімнадцятиріччя. Сукню замовляли у дизайнера зі столиці. Кілька разів Лізі довелося їздити туди на примірки. Одного разу навіть довелося пропустити школу. Хоча батьки не дозволяли їй пропускати заняття без вагомої причини. Адже одинадцятий, випускний клас! Але заради примірки можна було зробити виняток.

     Та це хоча б у своїй країні. Ліза пригадала, як на її десятиріччя вони їздили до Німеччини. Тоді мама вирішила, що лише там можна знайти гідне вбрання для доньки на святкування її першого ювілею.

     Ліза гірко усміхнулася й відклала книгу. І навіщо їй усі ці святкування? Адже жодного гостя Ліза не мала права запросити без дозволу батьків. А дозволу вони найчастіше не давали. Вважали, що самі краще знають, хто має бути на святі їхньої доньки. Ліза рідко коли когось пропонувала запросити. Та цього разу наважилася попросити дозволу запросити Артема — свого однокласника. Із п’ятого класу дівчина вже навчалася у звичайній школі, бо приватну школу, де вона навчалася раніше, закрили. Щоправда, до особливого класу. Неофіційно його називали елітним. Там навчалися діти лише впливових у місті людей: великих бізнесменів, лікарів, місцевих депутатів та керівників державних установ. Звісно, адміністрація школи офіційно не визнавала існування такого поділу. Батьки, які хотіли віддати дитину до цього класу, просто мали відповідати певним вимогам і зробити відповідний внесок «на розвиток школи». З однокласниками Ліза була в добрих стосунках, але особливо ні з ким не здружилася. Ну, хіба що з Артемом. Нічим особливо не примітний хлопець, невисокого зросту, в окулярах, син якихось бізнесменів. Якось учителька посадила їх за одну парту. Діти почали спілкуватися, а згодом і потоваришували. Обоє добре навчалися. Тільки Ліза була більш творчою дівчинкою, а Артем любив усе вираховувати й найкраще в класі знав математику. Батьки Лізи не заперечували проти їхньої дружби. Якось навіть запросили Артема разом із батьками до себе в гості, а потім і самі побували в них.

      Та нещодавно Ліза дізналася, що бізнес батьків Артема збанкрутував. Та й сам Артем кілька разів розповідав про проблеми, які виникли в їхній родині. А кілька днів тому, коли Ліза з мамою переглядали список гостей на день народження, дівчина поцікавилася, чому серед них немає Артема та його батьків.

— А навіщо? — здивувалася мама.

— Адже ми з ним дружимо вже п’ять років.

— Дружили, Лізочко. Дружили… А тепер пора зав’язувати з цією дружбою. Артем і його батьки — невдахи. Мали такий бізнес і пустили все нанівець!

— Мамо, а якщо це трапиться з нами?

— Із нами такого не станеться. У нас із татом усе під контролем. Тож за це можеш не хвилюватися. Як і за свого Артема. Не вийшов бізнес — знайдуть іншу роботу. Молоді, руки-ноги є, не пропадуть.

— Але чому не можна їх запросити?

— А навіщо нам серед гостей невдахи? У нас будуть шановані люди, і тут раптом ці… Соромy не оберешся! Все, Лізо, закриваємо тему!

— Але мені буде сумно без компанії…

— Чому це без компанії? Володимир Дмитрович, прокурор, буде зі своїм сином Мирославом. Він лише на кілька років старший за тебе. І Петро Михайлович, власник ювелірної крамниці, буде із сином. Той лише минулого року закінчив одинадцятий клас. Тож хлопці тебе розважатимуть. Тільки й ти дивись, доню, поводься як належить!

— Ага, — лише й мовила Ліза.

    Знала вона цих татусевих синочків — один пихатіший за іншого! Але зробити нічого не могла. З батьками Ліза ніколи не сперечалася. Та якби й сперечалася, це все одно нічого не змінило б на краще для неї.

     Ліза знову подивилася на книгу, але так і не відкрила її. Відклала на тумбочку, вимкнула нічник і лягла на подушку.

    Завтра в неї день народження, а настрою немає зовсім. Раптом на тумбочці біля ліжка заблимав яскраво-червоний телефон — подарунок від батьків на випускний. Дорога, рідкісна модель. Усі їй заздрили, а Лізі було байдуже до цього телефону.

     Та заблимав він недаремно — прийшло повідомлення.

     Ліза обережно взяла телефон і прочитала:

«Вітаю, красуне! Ще рік — і ти повнолітня! Тому цілий цей рік маєш мріяти, а наступний нехай твої мрії втілюються в життя! P.S. Зателефонувати не можу — гроші на телефоні  закінчилися».

    Ліза усміхнулася, одразу уявивши Артема. Їй було дуже приємно читати його побажання. Шкода тільки, що вона навіть не могла запросити його на своє свято. Дівчина набрала його номер.

— О, ти не спиш! Святкуєш? — запитав Артем.

— Ага, у себе в ліжку. Святкування буде завтра. Нудне й невеселе. Вибач, тебе не запрошую…

— Та не вибачайся. Все розумію — батьки сказали.

— Ага, — погодилася Ліза.

     Як добре, що Артем усе розумів і не ставив зайвих запитань. Мабуть, саме за це він їй і подобався.

— Але в мене все одно є для тебе маленький подарунок… Зможеш завтра вирватися від батьків хоча б на кілька хвилин?