11.

Так минуло кілька днів. Бабуся більше не поверталася до розмови про Матвія, а Ліза майже не виходила гуляти на вулицю. Кілька разів до неї приходили дівчата. Вони гралися з Лізою і навіть не згадували, як залишили її саму біля лісу. Іноді вони навіть кликали Лізу гратися на вулицю, та дівчинка відмовлялася. Вона могла лише стояти біля своєї хвіртки й здалеку спостерігати за дітьми.

      Не тому, що бабуся не дозволяла, а тому, що їй самій чомусь не хотілося йти до тих дітей.

Матвія вона бачила лише один раз. Він ішов зі сторони лісу. Місцеві хлопчаки, побачивши його, одразу почали обзивати бандитом. Спочатку Матвій не зважав на їхні слова. Та потім один із хлопців вигукнув:

— Ну що, Бандит, закохався у свою Принцесу?

     Матвій різко повернувся і вже хотів кинутися на нього з кулаками. Але саме в цей момент надійшла баба Надя з козою.

— Ходімо, Матвію, додому, будемо вечеряти! І ви, хлопчики, розходьтеся — матері вечеряти чекають! — гукнула баба Надя.

      Юрба хлопчаків і справді почала розходитися.

     Ліза теж пішла додому. Їй було неприємно й образливо, бо вона розуміла: дражнячи Матвія, хлопці тепер згадували й про неї. Та за вечерею дівчинка швидко забула про це, адже їй повідомили, що завтра за нею приїдуть батьки.

     Ліза дуже зраділа. Не тому, що їй не подобалося у бабусі з дідусем, а через те, що вона все-таки трохи сумувала за мамою й татом.

     Наступного дня бабуся запропонувала Лізі вдягнути найкраще платтячко й заплела їй косички, прикрасивши їх красивими бантиками, аби дівчинка зустріла батьків гарною. Мама й тато приїхали якраз на обід.

     Цього дня навіть дідусь повернувся з роботи раніше й сказав, що більше сьогодні нікуди не піде. А бабуся накрила святковий стіл — не на кухні, як завжди, а у вітальні.

    Ліза, побачивши батьків, кинулася їм в обійми, а вони відразу почали засипати її подарунками. Чого тільки вони не привезли: заморські фрукти, шоколадні та желейні цукерки, жувальні гумки, нові іграшки. Та ще й казали, що привезли далеко не все — решта подарунків чекає на дівчинку вдома.

— Та вона й половини цього не з’їсть! — аж заламала руки бабуся.

— То нехай віднесе місцевим дітлахам. У тутешніх магазинах такого точно не знайдуть! — вирішив тато дівчинки.

— Та що тут у тих магазинах? Одна морська капуста! Щоб щось купити, треба їхати в місто, і то не завжди щось знайдеш, — зітхнув дідусь.

— Тату, можна я віднесу дітям на вулицю ці жуйки? — Ліза вказала на блоки жуйок із фантиками, на яких були зображені герої відомих фільмів, машинки, мотоцикли та ляльки Барбі. Вона сподівалася, що, пригостившись цим добром, діти перестануть обзивати її Принцесою.

— Ну, віднеси… — дозволив батько.

— Ой, Лізочко, зачекай-но, — тут втрутилася бабуся. — Навіщо всім нести? Пригостиш тих діток, які гралися з тобою. Та й ти в новому платтячку ще забруднишся. Лишайся вдома, а я піду й покличу дівчаток сюди.

— Так навіть краще буде. Пригостиш їх ще фантою або пепсі! — підтримала бабусю мама.

     Ліза засмутилася, але сперечатися зі старшими їй і на думку не спадало.

     А через кілька хвилин на їхньому подвір’ї вже були Діна, Оксана й Оля. Спочатку їх запросили до будинку, де пригостили відомими напоями та смачними фруктами, які, як зізналися дівчата, вони куштували вперше в житті. Потім кожній дали по кульку солодощів і ще якихось сувенірів. Після цього дорослі сіли за стіл, а діти пішли гратися на подвір’я.

     Дівчата із захопленням бавилися новими іграшками Лізи, а сама дівчинка була невеселою. Їй не було шкода цих подарунків для дівчат. Просто вона хотіла поділитися ними з усіма. А якби Ліза була трохи відвертішою сама із собою, то, звісно, визнала б, що найбільше їй хотілося щось подарувати Матвієві.

     Коли дівчата захопилися грою, Ліза крізь прогалини в паркані подивилася на вулицю. Там гралися діти. А потім з іншого боку вулиці вийшов зі своєї хвіртки Матвій. Ліза озирнулася на дівчат, які й не зважали на неї. Тоді підвелася й швидко побігла на веранду, де залишалися ще подарунки. Вона швидко знайшла кілька жуйок «Турбо», сховала їх у кишеньку й побігла назад.

— Лізо, ходи гратися! — покликала Оля.

— Зараз прийду! — відповіла Ліза.

     Помітивши, що дівчата знову захопилися грою, вона побігла до воріт. Ще раз озирнулася, переконалася, що за нею ніхто не спостерігає, і вибігла на вулицю.

     Матвій уже трохи відійшов від свого дому й був майже поруч із Лізою.

— Привіт, Матвію! — першою привіталася Ліза.

— Привіт. Ти гуляти?

— Ні, я на хвилинку. До тебе.

     Хлопчик здивовано подивився на неї. Дівчинка підійшла ближче й простягнула йому долоньку з жуйками.

— Тримай, це тобі!

— Навіщо? — здивувався Матвій.

— Я вже завтра поїду додому. Не знаю, коли ми ще побачимося… — сказала Ліза. — Тому тримай. А я мушу бігти.

— Дякую, — сказав Матвій.